Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Я досі іноді гублюся, хоч і пропрацювала тут десять років. — Вона засміялася. Перш ніж я встиг заперечити, Індіра вже вела мене нагору сходами на чашку чаю в «акваріумі».

— Я поставлю чайник. Збіса кепська погода, хіба не так? Я вже хочу, щоб пішов сніг, та й по всьому… Сніг — дуже потужний уявний символ, ти так не вважаєш? Начисто все стирає. Ти не помічав, як пацієнти постійно про нього говорять? Зверни увагу. Це цікаво.

А потім, на мій подив, Індіра потяглась до своєї сумочки й дістала звідти великий шматок торта, загорнутий у харчову плівку. Вона вклала його мені в руку.

— Візьми. Горіховий пиріг. Вчора ввечері зробила. Для тебе.

— О, дякую, я…

— Знаю, це не прийнятно, але в процесі роботи з важкими пацієнтами я отримую кращі результати, коли під час сеансу пригощаю їх шматком торта.

Я засміявся.

— Не сумніваюся. То я важкий пацієнт?

Індіра хихотіла.

— Ні, хоча це діє також зі складними членами персоналу, до яких, до речі, ти теж не належиш. Трохи цукру чудово піднімає настрій. Раніше я пекла торти для нашої їдальні, але Стефані розвела таку метушню, усю цю нісенітницю про здоров’я і безпеку стосовно їжі, яку приносять ззовні. Ти подумаєш, що я таємно проносила торти, але я досі нишком печу їх. Це такий мій протест проти диктатури. Скуштуй.

Це було не прохання, а наказ. Я відкусив шматочок. В’язкий, горіховий, солодкий. Рот був повний, тож я прикрив його рукою і сказав:

— Думаю, це безсумнівно підніме настрій твоїм па­цієнтам.

Індіра засміялась і набула задоволеного вигляду. І тоді я зрозумів, чому вона мені подобалася: вона випромінювала якийсь материнський спокій. Індіра нагадувала мені мого психотерапевта, Рут. Її важко було уявити роздратованою чи засмученою.

Поки Індіра робила чай, я роззирнувся по кімнаті. Сестринський пост — це основа психіатричного відділення, його серце: персонал забігав і вибігав з нього, тут починалося керування відділенням у повсякденному сенсі, принаймні коли ухвалювалися всі практичні рішення. «Акваріум» — так медсестри називали пост, оскільки його стіни були зроблені з армованого скла, а це означало, що персонал міг спостерігати за пацієнтами в кімнаті відпочинку бодай теоретично. Та на практиці пацієнти неспокійно тинялися зовні, втупившись у нас очима, пильно вдивляючись, відтак це ми були під постійним стеженням. Усередині місця було мало, бракувало стільців, а ті, що були в наявності, зазвичай займали медсестри, які вели документацію. Тому здебільшого ми стояли посеред кімнати або незграбно спиралися на стіл, створюючи відчуття натовпу в приміщенні, байдуже, скільки б людей там пере­бувало.

— Тримай, дорогенький, — сказала Індіра, передаючи мені чашку чаю.

— Дякую.

Неквапливою ходою ввійшов Крістіан і кивнув до мене. Від нього линув міцний аромат м’ятної жуйки, яку він завжди жував. Пам’ятаю, що він був затятим курцем, коли ми разом працювали у «Броадмурі»; це було однією з небагатьох наших із ним спільних рис. Відтоді Крістіан звільнився, одружився, в нього народилася донечка. Цікаво, який із нього батько. Мені він не здавався особливо співчутливим.

Крістіан холодно посміхнувся до мене.

— Кумедно бачити тебе знову, Тео.

— Світ тісний.

— З точки зору психічного здоров’я — так, тісний… — Крістіан промовив це так, ніби мав на увазі, що існують й інші світи, де його можна зустріти. Я намагався їх уявити, та, якщо чесно, моя фантазія оприявнювала Крістіана лише у спортзалі чи штовханині на полі під час гри в регбі.

Крістіан кілька секунд дивився на мене. Я забув про його звичку зависати, часом надовго, змушуючи чекати, доки він подумає над своєю відповіддю. Це бісило мене так само сильно, як і в «Броадмурі».

— Ти приєднався до команди в досить невдалий момент, — зрештою сказав він. — Над «Ґроу» висить дамоклів меч.

— Гадаєш, усе так погано?

— Це лише справа часу. Трастовий фонд неодмінно нас закриє, рано чи пізно. Тому виникає питання: що ти тут робиш?

— Про що ти?

— Ну, пацюки зазвичай залишають корабель, який тоне. Вони не лізуть на борт.

Мене здивувала неприхована агресія Крістіана. Я вирішив не піддаватися на провокацію і знизав плечима.

— Можливо, але я не пацюк.

Перш ніж Крістіан встиг відповісти, ми підскочили від важкого удару. Ззовні була Еліф, яка гамселила по склу кулаками. Її обличчя було притиснуте до скла, ніс розплющений. Це спотворило риси її обличчя, і вигляд вона мала потворний.

— Я не прийматиму більше це лайно! Ненавиджу їх — ці йобані таблетки…

Крістіан відчинив маленький люк у склі й крізь нього промовив: