Стівен Кінг - Воно

class="a">[616] 1951 року, — сказав містер Кін. — Тобі й чотирьох рочків тоді не було. Атож! За кілька років в одній із газет надрукували статтю про ту гру, і склалося таке враження, наче того дня на стадіоні побував замалим не мільйон нью-йоркців.

Містер Кін смоктав лакричну соломку, а з кутика губ потроху скрапувала темна слина. Він старанно витирав її носовичком. Ми сиділи в його кабінеті за аптекою. Хоча Норберту Кіну було вісімдесят п’ять років і п’ять років тому він вийшов на пенсію, проте досі вів бухгалтерію для свого онука.

— А з бандою Бредлі все навпаки! — вигукнув він.

Кін осміхнувся, але то була неприємна, цинічна, холодна посмішка — він згадував.

— Тоді в середмісті Деррі жило тисяч двадцять народу. Головна вулиця й Канал-стрит були вже чотири роки як заасфальтовані, а от на Канзас-стрит іще було брудно. Улітку здіймалася курява, а в березні й листопаді вона перетворювалася на болото. Кожного червня Горбатий Пагорб заливали асфальтовою нафтою, і кожного разу на Четверте липня[617] мер торочив про те, як вони наведуть лад на Канзас-стрит, проте цього не сталося аж до 1942 року. Її… а про що це я?

— Що в середмісті тоді жило двадцять тисяч людей, — нагадав я.

— Ага. Ну, з тих двадцяти тисяч половина вже, мабуть, відійшла на той світ, а то й більше, бо п’ятдесят років — то великий проміжок часу. А ще, якимось дивним чином, мешканці Деррі часто помирають молодими. Може, атмосфера така. Але з тих, Хто залишився… не думаю, що набереться більше дюжини людей, які зізнаються, що були в місті того дня, коли банда Бредлі зійшла в Тофет[618]. Гадаю, Бутч Роуден із м’ясного ринку може щось розказати. У нього в задній кімнаті висить фотографія одної з тих машин, що вони тоді порешетили. З першого погляду й не зрозуміти, що це машина. Може, Шарлотта Літлфілд щось пригадає, якщо буде в доброму гуморі. Вона вчителює в старших класах, і хоч я думаю, що на той час їй було не більше десяти-дванадцяти років, вона багато чого пам’ятає. Карл Сноу… Обрі Стейсі… Ібен Стемпнел… і той стариган, який малює чудернацькі картинки, а вночі набирається у «Воллі»… по-моєму, Пікман… Вони пам’ятатимуть. Вони всі там були…

Він замовк, замислено споглядаючи лакричну соломину в своїй руці. Я хотів його поквапити, але вирішив, що не варто.

Урешті-решт, він вимовив:

— Усі інші брехатимуть так само, як брехали люди, коли казали, що були на тій грі, коли Боббі Томсон забив хоум-ран, — от і все, що я мав на увазі. Люди брехали, що були на матчі, бо хотіли там бути. А містяни брешуть, що їх не було того дня в Деррі, оскільки воліли, щоб їх там не було. Розумієш, синку?

Я кивнув.

— Ти точно хочеш почути решту? — запитав містер Кін. — Вигляд у вас трохи примучений, містере Мікі.

— Не хочу, але гадаю, що мушу, — відповів я.

— Гаразд, — м’яко погодився містер Кін.

То був день спогадів: він запропонував мені лакричної соломки з аптекарської банки, я раптом згадав радіопередачу, яку слухали мої мама з татом, коли я був іще маленьким. Вона називалася «Містер Кін, шукач зниклих безвісти».

— Шериф був там у той день, ніде правди ховати. Він мав полювати на птаха, але збіса швидко передумав, коли прийшов Лал Макен і сказав, що по обіді до нього зайде сам Ал Бредлі.

— А звідки Макен про це знав? — спитав я.

— Ну, це окрема повчальна історія, — відповів містер Кін, і на його зморшкуватому обличчі знову з’явилася цинічна посмішка. — Бредлі ніколи не був «ворогом номер один» у хіт-параді ФБР, але вони розшукували його року з 1928-го. Мабуть, аби довести, що вони не просто так жують свій хліб. Ал Бредлі та його брат Джордж обчистили шість чи сім банків по Середньому Заходу, а також викрали банкіра заради викупу. Викуп їм сплатили — тридцять тисяч доларів, велика сума на той час, але банкіра вони все одно вбили.

Уже тоді Середній Захід устиг приїстися тамтешнім бандам, тож Ал, Джордж та їхня щуряча зграя подалися сюди, на північний схід. Вони винайняли велику ферму одразу за Ньюпортом, недалеко від того місця, де зараз стоїть фермерське господарство Рулина.

Стояли найспекотніші дні 1929 року — може, то був липень, може, серпень, може, навіть ранній вересень… не знаю точно, коли. Їх було восьмеро: Ал Бредлі, Джордж Бредлі, Джо Конклін і його брат Кел; ірландець на ім’я Артур Меллой, якого прозвали «Повзучий Ісус Меллой»[619] за те, що він був короткозорим, але окуляри вдягав тільки в крайніх випадках; ще був Патрік Коді, юнак із Чикаго, скажений душогубець, проте вродливий, як Адоніс. Також із ними було дві жінки: Кітті Донаг’ю, цивільна дружина Джорджа Бредлі, та Марі Гозер, яка вважалася жінкою Коді, але, як говорили потім, її інколи пускали по колу.

І коли вони приїхали сюди, синку, то зробили одне хибне припущення — вони вирішили, що знаходяться так далеко від Індіани, що їм нічого не загрожує.

На деякий час вони залягли на дно, але згодом знудилися та вирішили піти на полювання. Стволів у них було вдосталь, а от патронів бракувало. Тож сьомого жовтня всі вони приїхали в Деррі на двох автомобілях. Патрік Коді повів жінок по крамницях, поки решта чоловіків пішли до «Спортивного знаряддя Макена». Кітті Донаг’ю купила у «Фрізіс» сукню, в якій через два дні й померла.

Лал Макен сам зустрів чоловіків. Він помер у 1959 році. Товстим був нівроку. Завжди таким був. Але з очима в нього було все гаразд, і він казав, що пізнав Ала Бредлі, щойно той увійшов. Йому здалося, що він упізнав іще кількох, але не був упевнений, поки Меллой не почепив окулярів, аби роздивитися ножі у вітрині.

Ал Бредлі підійшов до нього й сказав: «Ми хочемо купити набоїв».

«Ну, — відповів їм Лал Макен, — ви прийшли, куди треба».

Бредлі дав йому папірець, і Лал почав читати. Наскільки мені відомо, той аркуш уже десь пропав, проте Лал казав, що в нього кров замерзла в жилах. Їм було потрібно: п’ятсот набоїв .38 калібру, вісімсот набоїв .45 калібру, шістдесят набоїв .50 калібру, яких уже навіть не випускають, а ще гільзи для гладкоствольної рушниці, щоб ходити на птаха й звіра. Окрім того, тільки уяви, шістнадцять тисяч набоїв для кулемета.45 калібру.

— Свята срака! — вихопилось у мене.

Містер Кін знову цинічно посміхнувся та кивнув на аптекарську банку. Я