Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Сонечку, зачекай мене, — він наздогнав її і взяв за руку, але Злата висмикнула руку і пішла далі. — Злато, не йди, давай поговоримо!

— Я не хочу з тобою зараз ні про що говорити!

— Тоді поясни, як це все пов’язано з довірою?!

— А отак! Ти не говориш мені про багато речей, я тебе зовсім не знаю, Артуре! Я не знала, що ти, виявляється, розбив машину, що ти вживав наркотики… А список твоїх колишніх…

— Список моїх колишніх я і сам не пам’ятаю! Я навіть не згадаю більшу половину. Ні імен, ні облич! Дівчата на одну ніч. Злато, це все в минулому. І його не змінити! Ти ж знала, що я не святий, до чого це все?! Ти моя дружина! Хіба це не доказ того, що ти особлива?!

Злата зупинилась на мить і озирнулась.

— Чи надовго?…

— Злато! — гукнув він їй услід, але вона зайшла в під'їзд.

Злата сподівалась, що Артур зайде слідом, але його не було. Леся й Гена дивились і обговорювали серіал, вона привіталась і пішла в кімнату. Сходила в душ, висушила рушником волосся. Артур не приходив.

Коли клацнули вхідні двері, Злата визирнула з кімнати, але це була ба.

— Доброго вечора, — привіталась вона розгублено, бо очікувала побачити Артура. Ба підняла на неї насуплений погляд.

— Добрий. Якщо він добрий… — Лілія помовчала, сердито дивлячись на Злату. — Я не знаю, що між вами сталось, але, будь ласка, піди і забери свого чоловіка, бо мене він не слухає… Одягнися.

Злата повернулася до кімнати, одягла джинси й худі. На шкарпетки не було часу, одягла кросівки на босу ногу і накинула куртку, сховавши вологе волосся під каптур. Ба була дуже сердита, такою вона її ще не бачила. Вийшла за нею з квартири.

Артур сидів на парковій лаві біля будинку. Точніше, він сидів на спинці лави, поставивши ноги на сидіння. В одні його руці була пляшка 0,7 горілки, майже порожня, в іншій диміла цигарка.

— Артуре… — Злата наблизилась і приголомшено поглянула на нього. — Що ти робиш? Тобі ж не можна…

Він усміхнувся.

— Сонечку, а ти знала, що Всесвітня організація охорони здоров’я внесла кохання до реєстру захворювань? Міжнародний шифр F 63.9.?

— Ні, не знала...

— Віднесли до психічних відхилень, уявляєш? До пункту “Розлад звичок і потягів”. Так що, коли моя мама каже, що я хворий, то вона має рацію: я смертельно хворий тобою псих, — він відпив з горла і затягнувся.

— Артуре, будь ласка, не треба. Пішли додому.

— Доведено: щоб підхопити цю хворобу, чоловіку достатньо затримати погляд на 8 секунд на потенційній партнерці, якщо не подобається — через 3 секунди чоловік відводить погляд. Як тобі таке? А я дивився на тебе, мабуть, занадто довго... і захворів на решту життя… — Артур засміявся, похитав головою і знову відпив.

— Артуре, ти мене чуєш?

— Кажуть, що, як правило, це триває не довше 4 років, тоді попускає, а в мене пішов вже п’ятий... Хронічна форма, — він гірко засміявся. — Чуваки, що вивчають поведінку, кажуть, що кохати можуть не всі… що кохання — почуття генетично передумовлене, не почуття закоханості, котре з часом зникає, а КОХАННЯ... яке включає в себе усвідомлений вибір і стає рисою характеру… Хтось із моїх предків підклав мені таку генетичну свиню… — він протягнув останню фразу, хмикнув і, допивши горілку, поставив порожню пляшку поруч з собою на лаву.

— Послухай, на вулиці холодно. Пішли в квартиру, там і поговоримо, тут ти можеш застудитися… — Злата підійшла до нього і спробувала взяти за руку, але він розвів руки в сторони і відсунувся, не даючи до себе доторкнутися.

— У нас чудова пара, Сонечку. Я тобі не довіряю, ти мені не віриш… Це круто. Бінго! — він підняв дві руки вгору, викрикуючи останнє слово.

— Вірю. Я тобі вірю. Тихіше, будь ласка, вже пізно. Артуре, пішли в дім.

— Це не дім, це квартира. Дому в нас нема… — він дістав нову цигарку і запалив. — А з таким розкладом — невідомо чи буде...

— Артуре, ну що ж ти робиш? Лікарі заборонили тобі палити і ти сказав, що кинеш...

— Я? Казав? Точно? Оце я дурницю змолов, і ви всі повірили, бо я ж брехун, — він засміявся. — Я палю ще зі школи. До речі, почав після тієї чубанини, де мене дивом не підстрелили... Іронія долі, блін. Ти пиляєш мене за те, що я не сказав тобі, що спав з дівчиною, батько якої підставив мене під кулі, і я дивом вийшов з того замісу неушкодженим…хм.. А в результаті, я одружився з дівчиною, через яку мене реально підстрелили, — Артур залився сміхом. — Я тобі не сказав, що спав з нею — яке горе!.. Але ж ти теж мені не сказала! Не сказала про дуже важливу подію і типу все добре…тобі ж можна, так? Ти ж вся така правильна...

— Яку подію?..

— Якби ти тоді повідомила мені, що Валя померла, я б поїхав з тобою в Житомир і той кнур би не потяг до тебе свої лапи, і мені б не довелося його змішати з лайном і він би не стріляв мені в спину! То чиє мовчання, в результаті, принесло більше шкоди, Сонечку?! — він наблизився до її обличчя і останню фразу викрикнув їй прямо в лице. Злата здригнулась і заплющила очі. Її починало трясти. От тільки вона не розуміла чи від холоду, чи від нервів.

— Пробач…

— Пробач? Та не питання. Я ж можу казати, що завгодно, ти ж все одно сумніваєшся в моїх словах! Для тебе й наше одруження не доказ, адже так?

— Я цього не казала…

— Не казала. Ти запитала “як надовго?”. Ти не віриш, що це назавжди… Ти не віриш, що я змінився…Все! I DON’T believe in you (я НЕ вірю в тебе)!.. Завіса!

Вони обоє замовчали. Артур мовчав, сидячи на лаві й опустивши голову. Злата мовчала, стоячи навпроти і обхопивши себе руками. Лілія мовчала за кутом будинку. Вона чула їхню розмову, і від почутого її серце обливалося кров’ю. Мовчанка затягнулася.

Артур навіть задрімав, сидячи. Він прокинувся, здригнувшись, побачив перед собою постать Злати, мовчки підвівся з лави і пішов до квартири, не доторкнувшись до неї і не сказавши жодного слова. Злата залишилася стояти перед порожньою лавою.