Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Вона в минулому, забудь про неї. Артур з тобою, у вас скоро почнеться нове життя, а там, дай Боже, і завагітнієш. Знаєш, дитина — це так прекрасно. Він точно хоче дітей, а ти хочеш?

— Так…

— Ой, це так класно, Злата…

І Тетяна почала розповідати Златі про всі свої переживання і радості, пов’язані з донькою. Говорити про особисте вона не хотіла, а от про вагітність і пологи розповідала кілька годин. Злата слухала подругу неуважно, потім їй подзвонила Жанна і через півгодини приєдналась до них.

— Це — Тетяна, дівчина, котра колись познайомила мене з Артуром, — усміхаючись, сказала Злата. Виходило щиро, хоча насправді її зжирала образа на чоловіка. Чому він приховав від неї свій зв’язок з колишньою партнеркою? — А це — Жанна, моя сусідка і подруга.

Дівчата привітались і всілися. Жанна сходу почала жалітися на Артема.

— Уявляєш, дзвонить о другій ночі і каже, що не приїде. Я його чекаю, а він — не можу виїхати, за містом. Я йому кажу — візьми таксі, а він каже — ні, тут такі єбєня́, що до ранку буду пояснювати, як їхати, лягай, я вранці буду. За містом він… брехло. Слухай, попроси Артура, хай з ним поговорить, га?

— Жанно, я не знаю. Артур зараз в лікарню з ба поїхав, у їхньої мами гіперкриз. Я скажу, але нічого не обіцяю.

— Дякую. А що це свекруню так прихопило?

— Я не знаю.

— Ану, набери його. Бо щось я переживаю, — Жанна засміялась. — Таку свекруху втратимо.

Злата набрала ба. Говорити з Артуром була не готова. Лілія Семенівна повідомила, що у Лідії не гіперкриз, а отруєння, на фоні якого підвищився трохи тиск. Десь ходила з Нінель, і там щось не те випили. Нічого страшного, зараз Артур відвезе матір додому, ба залишиться з донькою, а він може заїхати забрати її, якщо хоче. Злата відмовилася. Вона хоче побути з подругами. Чула фоном бурчання свекрухи. Отже, вони в машині і Артур за кермом.

Тетяна поїхала додому ще в обід, до донечки, а Злата вирішила провести весь день із Жанною. Подруга зраділа, бо давно вона нікуди не ходила зі Златою вдвох. Всі розмови знову звелися до походеньок Артема, але Злата готова була слухати всоте, який він неуважний і класний водночас, тільки б не йти додому. Артур набирав її чотири рази, але вона вимкнула звук і не відповідала. Бачила, що він дзвонить, бо телефон лежав поруч з нею на дивані у кав’ярні і не відповідала. Образилася. Артур набрав Жанну.

— Привіт, — радісно вимовила руденька. — Так, ось, поруч зі мною. Дзвонив? Нічого не чули. Злато, в тебе що, вимкнений звук? Артур не може до тебе додзвонитися.

— Зараз гляну, — вона взяла телефон, — вимкнений…

— Ось, на, поговори з чоловіком, — Жанна простягнула Златі свій телефон.

— Алло, — сказала вона ледь чутно.

— Сонечку, в тебе все добре?

— Так, все чудово. У мене сьогодні день подруг, — сказала, намагаючись вдавати веселість.

— Ага… а я в сьогоднішньому твоєму розкладі є?

— Не знаю… Мабуть. Ти ж мені не подруга… — з гіркотою в голосі промовила вона.

Настала пауза.

— Де ти зараз? Я по тебе приїду, — з нею щось не так.

— Ні, я приїду сама. Бувай, — вона закінчила виклик.

— Злато… А що це оце щойно було?... — Жанна здивовано поглянула на подругу.

— Нічого, сказала, що доїду сама. Хочу розвіятися.

Артур зустрів її на вулиці, недалеко від виходу метро. Вони не домовлялися. Він просто її зустрічав.

— Привіт, — сказав він, оцінюючи її стан.

— Привіт, — Злата зупинилася в метрі від нього.

— Ну, я слухаю.

— Що ти хочеш почути? — вона поглянула йому в очі.

При тьмяному світлі ліхтарів його очі здавалися чорними, і він пропалював її ними, але вона не відводила погляд.

— Те, що ти хочеш мені сказати.

— А якщо я не хочу нічого тобі казати?

— Тоді як я знатиму причину зміни твого настрою?

Злата опустила голову. Їй дуже хотілося зараз пригорнутися до нього, але образа сковувала всі рухи і випікала нутрощі. Скільки ще всього він їй не говорить?

— Чому ти вирішив зі мною одружитися, якщо не довіряєш?.. Навіщо?

— Стоп. Сонечку, з чого ти взяла, що я тобі не довіряю? — він спробував наблизитися, але Злата зробила крок назад. Перехожі поозиралися на них і пішли далі. — Я не розумію про що мова, хоч натякни мені.

— Кароліна.

— Що Кароліна?

— Чому ти не сказав, що ти не тільки танцював з нею, а і зустрічався?

— Злато, я ніколи не зустрічався з нею.

— Тільки спав?

— Так, тільки спав. Але відтоді минуло більше одинадцяти років...

— Чому ти не сказав мені про це, коли показував її профіль? — вона поглянула на Артура, сподіваючись поглянути йому в очі, але він не дивився на неї, дивився вбік і мовчав.

— Після твоєї реакції на фото з Брітою я не знав, як ти сприймеш Кароліну, тому й не сказав.

Чудово. Він вважає її істеричкою.

— Про кого ти ще не сказав?

— Злато, відколи ми зустрілись з тобою в Решетилівці — в моєму житті не було більше жодної жінки. Вони всі просто перестали для мене існувати. Мені ніхто, крім тебе, не потрібен. У тебе нема жодної підстави для ревнощів...

— А я не ревную! Мені просто образливо чути від інших подробиці твого життя , про які ти мені не кажеш. А я сиджу, як дурепа і усміхаюся! “Кароліна? Його партнерка по танцях? — Та хіба тільки по танцях? Він з нею спав два роки. Можливо, тому у них і виходило так добре танцювати?” — це було дуже неприємно чути, Артуре… — Злата обійшла його і пішла у напрямку будинку ба. Він пішов за нею.

— Злато, ну якби я тобі сказав, ти б почала себе з нею порівнювати і переживати.

— А може і не почала б! Ти думаєш, що так добре мене знаєш?! — викрикнула на ходу, розуміючи, що він має рацію. Вона б розглядала всі фото і відео, порівнюючи себе з Кароліною. Вони різні, несхожі, але б це її не зупинило. Самокопання — наше все.