Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

тільки гарною, молодою дівчиною, що потребує захисту, в ній з’явилося щось нове, і коли раніше я часом не міг твердо сказати, чи вона кохає мене, то тепер відчував це. Вона вже нічого не приховувала, стала жвавіша та ближча мені, ніж будь-коли раніше, жвавіша, ближча, красивіша, щасливіша, але водночас і якась неспокійніша.

— Пат, — сказав я, — мені треба збігати вниз. Там Кестер. Треба пошукати, де нам зупинитися.

— Кестер? А де Ленц?

— Ленц… — я затнувся, — Ленц лишився вдома.

Вона нічого не помітила.

— Тобі можна буде потім зійти вниз? — спитав я. — Чи нам прийти до тебе?

— Мені можна все. Тепер можна все. Ми зійдемо вниз і там вип’ємо чогось. Я дивитимусь, як ви питимете.

— Добре. То ми чекатимем на тебе внизу, у холі.

Вона підійшла до шафи по сукню. Я скористався нагодою і сховав у кишеню зібганий у кульку температурний аркуш.

— Ну, бувай, Пат.

— Роббі!

Вона підійшла й поклала руки мені на плечі.

— Я так багато хотіла тобі сказати…

— І я тобі теж, Пат. Але ж тепер у нас буде час на це. Цілий день розповідатимемо щось одне одному. Завтра. Зразу якось не виходить.

Вона кивнула.

— Так, ми все розповімо одне одному. Тоді весь цей час, що ми були самотні, розлучені, забудеться. Ми знатимемо все одне про одного, і вийде так, ніби ми завжди були разом.

— А ми й були завжди разом, — сказав я.

Вона всміхнулася.

— Я ні. У мене замало сили на це. Для мене розлука була страшніша. Я не вмію втішати себе мріями, коли я самотня. Тоді я просто самотня, і більше нічого. Коли не кохаєш, легше бути самотній.

Вона й далі всміхалася. То була силувана усмішка, я бачив, як вона важко їй давалася.

— Пат, — мовив я. — Мій хоробрий зайчику!

— Давно вже я не чула цього, — сказала вона, і на очі їй набігли сльози.

Я зійшов униз до Кестера. Валізи вже були знесені. Нам дали дві суміжні кімнати у флігелі.

— Глянь, — сказав я, показуючи йому криву температури. — Стрибає то вгору, то вниз.

Ми рушили нагору сходами. Під ногами в нас рипів сніг.

— Розпитай завтра лікаря, — порадив Кестер. — Сама температурна крива ще ні про що не свідчить.

— Я й так бачу доволі, — мовив я, зібгав папірець і сховав назад у кишеню.

Ми вмилися. Потім Кестер зайшов до мене в кімнату. У нього був такий вигляд, ніби він тільки-но встав із постелі.

— Пора одягатися, Роббі, — нагадав він.

— Так. — Я прокинувся від своїх роздумів і відкрив валізу.

Ми знов пішли до санаторію. «Карл» іще стояв на вулиці.

Кестер накрив його радіатор пледом.

— Коли ми поїдемо назад, Отто? — запитав я.

Він зупинився.

— Я думаю виїхати завтра ввечері або післязавтра вранці. А ти ж лишаєшся тут…

— Як же я можу лишитися? — розпачливо відповів я. — Моїх грошей вистачить щонайбільше на десять днів. І за Пат заплачено лише до п’ятнадцятого. Мені треба повертатися назад і заробляти гроші. Тут, мабуть, такі погані піаністи не потрібні…

Кестер нахилився над радіатором «Карла» й підняв плед.

— Я дістану тобі грошей, — сказав він і випростався. — Якщо йдеться тільки про гроші, то ти можеш спокійно лишитися тут.

— Отто, — сказав я, — мені ж відомо, що в тебе лишилося з аукціону. Менше як триста марок.

— Я кажу не про них. Я добуду ще. Про гроші не турбуйся. Днів через вісім ти їх матимеш.

— Одержав спадщину? — спитав я з сумною іронією в голосі.

— Майже як спадщину. Покладись на мене. Тепер тобі не можна їхати звідси.

— Не можна, — погодився я. — Не знаю, як їй сказати про це.

Кестер знову вкрив пледом радіатор і легенько погладив капот. Тоді ми зайшли в хол і сіли біля каміна.

— Котра година? — спитав я.

Кестер глянув на годинник:

— Пів на сьому.

— Дивно, — сказав я. — А я думав, що вже багато пізніше.

Сходами вниз спускалася Пат. Вона була в хутряному жакеті й швидко пройшла через хол, щоб привітатися з Кестером. Я аж тепер помітив, як вона засмагла. Шкіра в неї на обличчі набула кольору червонуватої бронзи, і вся вона стала трохи схожа на молоду індіанку. Але обличчя її повужчало, і очі надто блищали.

— У тебе температура? — спитав я.

— Невеличка, — швидко й ухильно відповіла вона. — Вечорами тут у кожного температура. Це тому, що ви приїхали. Ви стомилися?

— Від чого?

— Тоді ходімо в бар, га? Це ж уперше до мене сюди прибули гості.

— А тут є бар?

— Є невеличкий. Чи просто куточок, схожий на бар. Він теж має допомагати лікуванню. Уникають усього, що нагадувало б лікарню. Але там не дають нічого, що могло б зашкодити.

У барі було повно людей. Пат привіталася з кількома знайомими. Мені запам’ятався один італієць. Ми сіли за столик, що саме звільнився.

— Що ти питимеш? — запитав я.

— Коктейль із ромом. Такий, як ми завжди пили в барі. Ти

знаєш^рецепт?

— Його приготувати неважко, — сказав я дівчині, що обслуговувала нас. — Половина портвейну й половина ямайського рому.

— Дві чарки! — гукнула Пат. — І одну особливого.

Дівчина принесла дві чарки порто-ронко та третю з якимсь

рожевим напоєм.

— Це для мене, — сказала Пат. Вона підсунула нам ром: — Салют! — Потім поставила свою чарку, навіть не пригубивши її, озирнулася навколо, миттю схопила мою чарку й випила. — Ох, який смачний! — сказала вона.

— А що ж ти собі замовила? — спитав я і покуштував підозрілу рожеву рідину. На смак вона була схожа на малиновий сік з лимоном. У ній не було ні краплі алкоголю.

— Добрий напій, — сказав я.

Пат поглянула на мене.

— Утамовує спраіу, — додав я.

Вона засміялася:

— Замов ще одну чарку порто-ронко. Але для себе. Мені не дадуть.

Я підкликав дівчину.

— Одну порто-ронко й одну особливого, — сказав я.

Я помітив, що за іншими столами багато хто пив особливий.

— Сьогодні мені можна, правда, Роббі? — сказала Пат. — Тільки сьогодні! Як колись. Правда, Кестере?

— Особливий теж непоганий, — відповів я і випив другу чарку.

— Ненавиджу його! Бідний Роббі, що тобі доводиться тут

пити!

— Якщо ми частіше будемо замовляти, я ще надолужу своє, — сказав я.

Пат засміялася:

— Пізніше, до вечері, мені можна буде щось випити. Червоного вина.

Ми ще кілька разів замовили порто-ронко, потім пішли до їдальні. Пат була чарівна. Її обличчя сяяло. Ми сіли за невеличкий столик біля вікна. Тут було тепло. Унизу розкинулось село. Вулиці його були вкриті блискучим снігом.

— А де ж це Гельга Гутман? — спитав я.

— Вибула, — трохи