Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Вибула? Так рано?

— Авжеж, — відповіла Пат, і я зрозумів її.

Офіціантка принесла темно-червоне вино. Кестер налив чарки. Тепер уже не лишилося жодного вільного столика. Усюди сиділи люди й балакали. Я відчув руку Пат на своїй руці.

— Любий, — промовила вона тихо й ніжно. — Я більше не могла витримати.

XXVI

Я вийшов з кабінету головного лікаря, Кестер чекав на мене в холі. Побачивши мене, він підвівся. Ми вийшли надвір і сіли на лаві перед санаторієм.

— Погані справи, Отто, — сказав я. — Гірше, ніж я думав.

Повз нас пройшов галасливий гурт лижників. Серед них було кілька жінок, що сміялися, блискаючи білими зубами на густо змащених кремом обличчях. Вони гукали одна одній, що зголодніли, як вовки. Ми почекали, поки вони пройшли.

— Отакі, звичайно, живуть, — кинув я. — Живуть і здорові, як кобили. Аж нудить!..

— Ти розмовляв із головним лікарем? — спитав Кестер.

— Так. Він пояснював мені все дуже обережно, багато чого замовчував. Але висновок зрозумілий — їй стало гірше. Хоча він запевняє, ніби покращало.

— Цього я не розумію.

— Він доводить, що, якби Пат лишилась унизу, давно б уже не було ніякої надії. А тут процес проходить повільніше. Оце він і називає покращанням.

Кестер черкав підборами черевиків по твердому снігу. Потім підняв голову:

— Отже, він ще має надію?

— Лікарі завжди мають надію, така вже в них професія. Але в мене її лишилося дуже мало. Я спитав, чи зробив він пневмоторакс. Лікар відповів, що вже не можна. Кілька років тому їй уже робили… Тепер уражені обидві легені. Це якесь прокляття, Отто!

Перед нашою лавою зупинилась якась стара жінка у вичовганих калошах. У неї було посиніле, марне обличчя і згаслі, бліді, як сланець, очі, що здавалися невидющими. Шия була закутана в старомодне, зроблене з пір'я, боа. Жінка неквапливо піднесла до очей лорнет і подивилась на нас. Потім почапала далі.

— Противна мара!

— Що ж він іще сказав? — спитав Кестер.

— Він пояснив мені, звідки походить її захворювання. У нього, мовляв, було вже багато пацієнтів такого ж віку. Каже, що це наслідок війни. Недоїдання в дитячі та юнацькі роки. Але що мені до того? Пат повинна видужати. — Я глянув на Отто. — Звичайно, лікар розповів мені, що не раз був свідком чуда. Що саме при такому захворюванні нібито буває, що процес несподівано припиняється, інкапсулюється і виліковується навіть у зовсім безнадійних випадках. Жафе теж про це говорив. Але я в чудеса не вірю.

Кестер нічого не відповів. Ми мовчки сиділи поруч. А про що ми мали говорити? Надто багато пережили разом, щоб марно втішати один одного.

— Вона не повинна нічого помітити, Роббі, — нарешті сказав Кестер.

— Авжеж, — відповів я.

Ми сиділи, поки прийшла Пат. Я вже ні про що не думав, навіть розпачу не було. Я просто зовсім отупів, все в мені потьмяніло й ніби вмерло.

— Он вона, — сказав Кестер.

— Вона, — мовив я і підвівся.

— Привіт! — Пат ішла до нас, махаючи рукою. Вона посміхалась і трохи похитувалась.

— Я трохи п'яненька. Від сонця. Завжди, коли полежу на сонці, мене похитує, наче старого моряка.

Я подивився на неї, і все враз змінилось. Я вже не вірив лікареві — я вірив у чудо. Пат була тут; вона жила; вона стояла переді мною і сміялась, — перед цим усе інше відступило.

— Чого у вас такі кислі обличчя? — спитала вона.

— Обличчя городян, що зовсім не пасують до цієї обстановки, — відповів Кестер. — Ми ніяк не можем звикнути до сонця.

Вона засміялась:

— У мене сьогодні гарний день. Немає температури. Мені дозволили вийти з санаторію. Може, підемо в село — вип'ємо аперитиву?

— Звичайно.

— Ну, гайда!

— А може, краще було поїхати саньми? — спитав Кестер.

— Я почуваюся добре, — сказала Пат.

— г Я це знаю, — запевнив її Кестер. — Але я ще ніколи не їздив у такому кошику. Хочеться спробувати хоч раз.

Ми покликали візника й покрученою гірською дорогою поїхали вниз до села. Перед однією кав'яренькою із маленькою, залитою сонцем терасою вилізли з саней. Там сиділо багато людей, і я впізнав декого з санаторію. Італієць, що ми його зустріли в барі, теж був тут. Його звали Антоніо, він підійшов до нас, щоб привітатися з Пат. Він розповів, як минулої ночі кілька жартівників перетягли одного пацієнта, коли той спав, разом з ліжком з його палати в палату до однієї старенької вчительки.

— Нащо вони це зробили? — спитав я.

— Він уже видужав і за кілька днів їде звідси, — відповів Антоніо. — А в таких випадках тут завжди утинають якийсь жарт.

— Це славнозвісний гумор вішальників, яким потішаються ті, що залишаються тут, любий, — пояснила Пат.

— Тут, у горах, люди дитиніють, — ніби вибачаючись, мовив Антоніо.

«Видужав, — думав я, — хтось видужав і їде звідси…»

— Що б ти хотіла випити, Пат? — спитав я.

— Мартіні. Сухого мартіні.

Заграло радіо. Віденські вальси. Вони маяли в теплому сонячному повітрі, наче легкі, світлі прапори. Офіціант приніс нам мартіні. Напій був дуже холодний та іскрився під сонячним промінням.

— Як хороше отак сидіти, правда? — звернулась до нас Пат.

— Чудово, — відповів я.

— Та іноді це буває нестерпно, — сказала вона.

Ми залишились у селі до обіду. Пат дуже цього хотіла. Останні тижні вона змушена була весь час бути в санаторії і це вперше вийшла: вона сказала, що вдвічі поздоровішає, коли пообідає в селі. Антоніо обідав з нами. Потім ми знову поїхали нагору і Пат пішла до себе в кімнату, бо повинна була дві години полежати.

Ми з Кестером викотили «Карла» з гаража й оглянули його. Довелося замінити дві зламані ресорні пластини. У хазяїна гаража був інструмент, і ми взялися до роботи. Потім взяли автолу й помастили шасі. Коли все було готове, викотили його надвір. Він стояв на снігу, забрьоханий, капловухий.

— Може, помиємо його? — запропонував я.

— Ні, в дорогу не треба, — заперечив Кестер. — Він цього не любить.

До нас підійшла Пат. Було видно, що вона добре виспалась і посвіжішала. Навколо неї стрибав песик.

— Біллі! — гукнув я.

Песик завмер, але не виказав буйної радості. Не впізнав мене й зовсім розгубився, коли Пат показала йому на мене.

— Он які діла… — мовив я. — Хвалити Бога, що хоч у людей ліпша пам’ять. А де ж він був учора?

Пат засміялась:

— Він увесь час сидів під ліжком. Біллі дуже ревнує, коли до мене хтось заходить, і з досади ховається під ліжко.

— У тебе чудовий вигляд, — сказав я.

Пат подивилась на мене щасливими очима. Потім підійшла