Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

Випадок на Чистяківській копальні Південноросійської вугільної компанії є типовим і повчальним. Одного дня наприкінці березня делеґовані робітники прийшли до контори компанії і вимагали серед інших пунктів звільнити одного механіка, проти якого були висунуті три звинувачення: 1) до революції він накладав надмірні штрафи; 2) він не давав робітникам нормально заробляти, призначаючи лише двох робітників там, де потрібні були три або чотири; 3) він не віддав наказу замінити зубчату передачу на паровій лебідці, хоча її зубці вже давно зламалися, і робота могла припинитися зовсім. Механік відповів: 1) штрафи були необхідні через «погану роботу» шахтарів, але ці штрафи накладали згідно з правилами компанії, і після лютого він не штрафував їх; 2) у нього є великий досвід роботи в гірничій промисловості, і тому він краще знає, скільки робочих рук потрібно і де; 3) зубчата передача, замовлена чотирнадцять місяців тому, ще не була доставлена. В управлінні вирішили, що звинувачення безпідставні, і механік пішов у «відпустку». Коли він повернувся, робітники посадили його в тачку і возили «по всіх шахтах». Одночасно перерізали його телефонну лінію і забрали коней, щоб він не міг працювати. (Інженерам звичайно давали коня для переїздів і роботи). Рада примирення, рекомендована керівництвом, відмовилася розглядати цю справу на тій підставі, що цей випадок був не конфліктом інтересів, а «непорозумінням між робітниками та службовцем». Робітники відмовилися ґарантувати безпеку механіку.

Зрештою справу передали до «товариського суду» шахтарів. Проведений у червні, суд оголосив, що: 1) до революції механік поводився деспотично зі своїми підлеглими; 2) останнім часом його поведінка не змінилася і він з неповагою ставився до робітничих організацій; 3) займаючи відповідальну посаду, він залишав шахти, не повідомляючи про це шахтарський комітет, який повинен був брати відповідальність за роботу на себе. Суд вирішив примусити його піти з посади. Однак, передбачаючи неминучий результат, керівництво ще раніше звільнило його, дозволивши йому жити в його квартирі, поки не з’явиться новий механік. Після цього робітники вигнали його і з квартири, і з шахти[368].

Таких випадків було багато. Робітники або оселялися самі в квартирах, відібраних в інженерів та конторських службовців, або знищували ці квартири[369]. У таких ситуаціях майже не зараджували ані новостворені робітничі ради, ані відділ прокуратури[370]. Наприклад, коли у червні зайнявся вогонь на шахті братів Яковенків, натовп обурених робітників заарештував управителя, інженера Когана. Його привели до виконкому ради, де погрожували самосудом (що могло означати будь-що — від карикатури на суд до лінчування). Зрештою, Когана звільнили на прохання деяких робітників, після чого він зник[371]. У серпні натовп робітників затримав і управителя компанії «Російський провіданс» у Маріуполі Фер’є, громадянина Франції, і обшукав його будинок. Робітники відібрали у Фер’є револьвер і ящик вина. На Камишеватській шахті, як і всюди, була гостра нестача продовольчих товарів. Робітники побили і обікрали власника шахти[372]. Багато інших директорів, інженерів та старших майстрів стали жертвами арештів та побоїв, їхню зброю та коней конфіскували[373]. Хіміка Володимира Іпатьєва, який відвідав Донбас 1917 р., не побили, але він зіткнувся з такою реакцією на хімічному (пороховому) заводі: «Я виголосив промову [без сумніву, промову на користь війни] перед робітниками, яку загалом зустріли позитивно; але коли я йшов із заводу, хтось крикнув навздогін: «Співай свою пісню, поки можеш». Іпатьєв відчув, що «на обрії ще одна революція, перша мета якої — мир»[374].

Шахтарі часто організовували великі збори для самосуду над інженерами та майстрами, так само як чинили селяни зі злочинцями та порушниками правил і звичаїв громади. Це вважали за найбільше приниження. Наприклад, у серпні 1917 р. майстра Об’єднаної вугільної компанії Василя Майкута засудили за те, що він вимагав дотримання порядку на роботі. (Такі вимоги робітники вважали зазіханням на свою важко здобуту свободу). Після тривалих суперечок натовп робітників сказав Майкуту, що єдиний вихід для нього — це зняти свій робочий кашкет («фуражку», символ вищого статусу), низько вклонитися на всі боки і просити у робітників пробачення. Майкуту пощастило — він вловив мить для втечі, однак уже не зміг повернутися на шахту[375]. Іноді самосуд закінчувався розправою. На шахті Ясинівка, наприклад, робітники вбили помічника управителя шахти[376].

Промисловці гірко скаржилися, що така анархія різко знизила продуктивність праці. Справді, упродовж 1917 р. зменшилися і видобуток, і продуктивність. За деякими даними, в першій половині 1917 р. один робітник у середньому видобував 521 пуд вугілля щомісяця, а в другій половині року — 421[377]. Однак точно невідомо, чи це було пов’язане з нібито недостатньо сильною дисципліною, чи з нестачею продовольчих товарів. Але промисловці панікували, закликали робітників: «Відкладіть вашу класову боротьбу до кінця війни». Однак вони з тривогою констатували, що в червні робітники стали вже усвідомлювати, що можуть самі керувати заводами і шахтами — адміністративно, економічно і технічно, — без власників та керівників, яких, отже, можна було звільнити[378]. Наскільки управителі були стривожені, можна побачити в їхньому видавничому органі Горнозаводское дело. Газета за 1917 рік переповнена повідомленнями про юрби людей, яких називають анархістами та терористами[379].

Багато принижених і наляканих керівників відмовлялися повертатися на роботу, поки перед ними не вибачаться і не ґарантують їм безпеку. Якщо ці запевнення не були переконливими, вони не поверталися на шахти[380]. У відповідь на виступи робітників промисловці вдавались до локаутів або закривали підприємства. За повідомленнями, на початку вересня були закриті двісті шахт, десь сотня тисяч робітників опинилися на вулиці[381].

Улітку 1917 р. «незаконні» вчинки, страйки і робітничий контроль у містах-столицях Москві та Петрограді були мотивовані бажанням зберегти виробництво[382], натомість шахтарі Донбасу думали про інше. Вони стверджували, наприклад, що на конях, відібраних у начальства, будуть перевозити сім’ї робітників у разі громадянської війни, загроза якої вже нависла над країною[383].

Те, що поважним прошаркам суспільства видавалося загальним розвалом порядку, було символом зміни державного устрою, яку здійснила Лютнева революція. Тільки-но колишні непривілейовані класи збагнули, що можуть безкарно нападати на привілейовані, вони взялися за це з потроєним завзяттям. Такі напади відбувалися не лише у містах та на підприємствах. Невдовзі після революції селянство з такою самою жорстокістю нападало на поміщиків, щоб відібрати землю[384]. У розпалі війни солдати і матроси повставали проти офіцерів[385].

Зміна старого устрою не відбулася б без супровідної їй зміни уявлення про «ворога». Якщо до революції ворогом був підривний революційний елемент (чи, навпаки, царизм та його захисники), то в післяреволюційні місяці ворогом став буржуй. Це слово —