Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

долетіла до Донбасу. Значну частину місцевої преси контролювала цензура. В Каменську (згодом Каменськ-Шахтинський), коли чутки про революцію підтвердилися, «на вулицях виголошували нескінченні промови, серед людей поширювали багато листівок, усі співали “Марсельєзу” та “Мы жертвою пали в борьбе роковой”. Усі портрети царя спалювали чи рвали»[348].

Старий устрій був повалений, і революційна політика стала надзвичайно мінливою. В цьому процесі жодна політична партія не змогла завоювати серця й думки робітників Донбасу. В своєму політичному житті ці робітники керувалися власним розумінням справедливості та моралі.

Тут, як і в столиці, одним із найперших наслідків революції було швидке зростання злочинності[349]. На хвилі революційної свободи разом із політичними в’язнями з царських в’язниць вийшли й злочинці. Стара поліція була розпущена чи недієздатна, а нову міліцію сформували не відразу. Наприклад, у Луганську злочинці щоночі вчиняли «неймовірну кількість крадіжок». Нашвидкуруч були створені робітничі дружини, часто під керівництвом соціалістів-революціонерів (есерів). Вони організовували облави і «карали злочинців [очевидно, відразу розстрілювали], спійманих на місці злочину». Інших виганяли з міста, і вони втікали в села, де вчиняли ще більше злочинів. Робітничі дружини на вантажівках виїздили в села. Потім, за деякими даними, злочинність зменшилася[350]. (Однак у червні одна газета в Луганську однаково писала, що місто воює з великою кількістю грабіжників і вбивць. Очевидно, багатьох злочинців карали самосудом, як у столиці, тому що багато газет закликали населення не вдаватися до самосуду)[351]. В Макіївці невдовзі після Лютневої революції шахтарі всюди запровадили «робітничий контроль». Не довіряючи фахівцям та інтеліґентам, вони сформували міліцію і навіть виступали у ролі суддів. Казали, що вони тримали в своїх руках всі організації[352].

Деякі революціонери жорстоко розправлялися з колишніми шпигунами охранки та аґентами поліції. Дикий степ не зрадив своєї слави краю насильства. Наприклад, у Гуляйполі, що на західному кордоні великої території Донбасу, Нестор Махно (1889–1934), відомий ватажок анархістів, якого амністією Тимчасового уряду 2 березня звільнено з царської в’язниці після майже дев’яти років ув’язнення, повернувся зі столиці до рідного краю, щоб негайно помститися. Ще 1905 р. в Гуляйполі схоплених на вулицях «жорстоко шмагали. Тих, кого арештували у власних будинках, вели вулицями й били прикладами, щоб нагнати на людей страху». 1908 р. Махна заарештували, судили й оголосили вирок — смерть через повішання (цей вирок згодом був пом’якшений); Махна зрадили члени його анархістсько-комуністичної групи, які були інформаторами поліції[353]. Він знайшов імена тих аґентів в архівах поліції. Махно витяг Кирика Басецького з домівки і застрелив на вулиці. Він підстеріг Сергія Мартиненка за обідом і застрелив через вікно, коли той пережовував шматок їжі. Дмитрія, священика, повезли до глинища, відрубали йому голову і провезли її містом на возі[354].

Відразу проступили й антисемітські настрої. Як і в жовтні 1905 р., революція викликала стурбованість майбутнім нової держави. Політична нестабільність, продовольча криза та інфляція підвищили соціальну напругу. В країні вважали, що євреї, нещодавно звільнені від правових обмежень, одержали найбільше вигоди від революції. Через те в різних місцях України відбулися невеличкі погроми[355].

Падіння старого режиму супроводило створення нових альтернативних організацій, щоб заповнити вакуум влади. На Донбасі, як і в інших районах, були організовані ради робітничих та селянських депутатів. Однак на Донбасі деякі шахтарські ради очолювали спочатку промисловці[356]. Н. Ф. Фон Дитмар, президент Спілки південних виробників вугілля та сталі, заявив, що «єдино можливий засіб правління в Росії — республіканський... існує настійна необхідність відкинути раз і назавжди фальш монархізму». Він та інші промисловці вважали себе «учасниками революції» і в березні ухвалили постанову пожертвувати гроші для політичних в’язнів, збираючи по рублю з кожного робітника! Вони запропонували восьмигодинний робочий день і деяке підвищення зарплатні[357]. Однак робітники, здавалося, не прийняли нових політичних поглядів своїх шефів. У Луганську, наприклад, після Лютневої революції стало важко утримувати робітників від застосування сили проти начальства[358].

1917 р. глибокий соціально-політичний розкол у Донбасі виявився в конфлікті, що спалахнув між робітниками та керівництвом. Виявилося, що, на відміну від «учених» робітників Москви та Петрограда, шахтарі Донбасу виявили свою відсталість одразу ж після Лютневої революції. Вони майже не цікавилися такими інституціями, як колективні угоди і ради примирення. Коли став можливим і популярним вступ до профспілок, вони, на відміну від багатьох інших груп робітників та ремісників, дуже неохоче об’єднувалися у профспілки[359]. Натомість вони вдавалися до прямих дій проти керівників — обшукували їх, виганяли з шахт, арештовували[360]. Коли самодержавство впало, шахтарі Донбасу не обманювали себе ілюзіями щодо форми політичного устрою[361]. Те, що Леопольд X. Хаймсон назвав «браком мінімального консенсусу — не лише щодо інституційної основи, політичного та соціального устрою, а й щодо морального устрою»[362], — виявилося на Донбасі в екстремальній формі. Тому події 1917 р. на Донбасі характеризують як «один суцільний безперервний конфлікт»[363].