Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

супроводилися перестрілками з поліцією, козаками та власниками крамниць, відбувалися в той час у різних місцях Донбасу[319].

Однак більшість мобілізованих таки йшла на війну. Йшли, тому що, як сказав більшовицький активіст на Донбасі, «йшли інші»[320]. Алан К. Вайлдмен відзначав, що типовими серед мобілізованих були такі міркування: «Все суспільство, здавалося, казало, що вони повинні йти. Не в змозі знайти причини, вони просто пливли за течією і тримали свої думки при собі»[321]. Проте невідомо, чи справді мобілізовані чоловіки «були не в змозі знайти причини».

Навіть 1917 р., коли все населення країни було проти війни, робітники Донбасу загалом ще підтримували війну, і це спантеличувало антивоєнну більшовицьку партію. Оскільки вони тримали свої думки при собі, важко однозначно сказати, який саме патріотизм панував серед них, але народний патріотизм не обов’язково означав вірність царю[322]. Як виявиться 1917 р., війна в політичному дискурсі набула певного морального, антибуржуазного характеру.

Тим часом ті, що залишилися на Донбасі, були «мілітаризовані». В серпні 1914 р. 30 відсотків шахтарів Донбасу були мобілізовані на фронт. Їхня мобілізація створила нестачу робочої сили, особливо нестачу кваліфікованих робітників, і промисловці Донбасу просили Москву про повернення робітників на шахти. Тому у вересні 1914 р. від 7 до 10 відсотків мобілізованих шахтарів повернулися назад на шахти[323]. За деякими винятками, як-от посильні та куховари, багатьох із тих, хто працював на шахтах, надалі звільняли від воєнної мобілізації. Натомість вони були зобов’язані працювати на шахтах як призвані на військову службу. У березні 1914 р. таких «військовозобов’язаних» із відкладеним призовом налічувалося 45 відсотків від майже 290 000 робітників шахт Донбасу. (Серед них військовополонені становили понад чверть загальної кількості шахтарів. Керівники Донбасу віддавали перевагу військовополоненим, бо ті не могли страйкувати)[324]. «Військовозобов’язані» були прикріплені до свого робочого місця. Це викликало у них велике незадоволення: «Ми тут наче кріпаки». Згодом деякі обмеження були скасовані, однак шахтарі й далі не мали свободи пересування[325].

Мілітаризація шахтарів мала додаткову перевагу — зменшувала величезну плинність робочої сили. Війна спричинила вугільний голод у країні, хоча видобуток вугілля практично безперервно зростав з 1913 до 1917 р. Цього досягали лише коштом додаткової робочої сили, кількість якої швидко збільшувалася. Однак продуктивність праці при цьому зменшувалася[326]. Це становило ще одну причину зменшити плинність кадрів, яка неґативно впливала на продуктивність. Робота влітку на полях під сонечком, яку звичайно виконували багато робітників, була частиною їхнього виробничого циклу: це був сезонний відпочинок від важкої праці під землею; шахтарі не хотіли працювати під землею ввесь рік. Їх доводилося заганяти під землю[327]. Незважаючи на заборону сезонної роботи, до 30 відсотків шахтарів виїздили в села, де під час війни також гостро не вистачало чоловічих рук[328].

В умовах війни експлуатувати робочу силу було легше. До 1917 р. реальна зарплатня шахтарів та робітників донбаських заводів впала на 42,6 відсотка порівняно з 1913 р.[329]. Їхній заробіток зменшували ще й різні штрафи та відрахування на церкву, школу та солдаток (дружин солдатів). Підземна робота тепер була узаконена для жінок та неповнолітніх, і для «всіх без винятку» робочий день тривав дванадцять годин[330]. Споживспілки експлуатували робітників, а не допомагали їм. Тому робітники називали їх «потребиловки-грабиловки»[331]. Казали, що серед новобранців багато синів заможних селян, які купили робочі місця на заводах та шахтах, щоб уникнути військової служби. Вони були «найконсервативнішим і найбоягузливішим елементом» і охоче виконували роль страйколомів[332]. Керівників та учасників страйків арештовували і відправляли на фронт.

Однак страйки тривали й далі[333]. У багатьох джерелах повідомляється, що меншовики, наголошуючи на легальній, економічній боротьбі, мали великий вплив на Донбасі під час війни[334]. Але за словами свідків тих часів, всі страйки були спонтанними, без лідерства політичних партій чи навіть найпримітивніших страйкових комітетів[335]. Страйкували і робітники заводів, і шахтарі, однак робітники, краще оплачувані й більш забезпечені, часто відмовлялися підтримувати страйки шахтарів як морально, так і матеріально[336].

У квітні — травні 1916 р. відбувся загальний страйк шахтарів у Горлівці-Щербинівці. Згідно з офіційним повідомленням, це був суто економічний страйк із вимогою 50-відсоткового підвищення зарплати; ніяких дій політичних партій не спостерігалося (вони відбувалися лише серед працівників заводу)[337]. За іншим джерелом, він був організований страйковим комітетом більшовиків[338]. Хай там як, але поденні робітники, найменш забезпечені, силою примусили краще оплачуваних робітників приєднатися до страйку. Загалом тридцять тисяч (за деякими даними, сорок п’ять тисяч) чоловік, серед них і жінки, і діти, приєдналися до страйку, але їх не підтримали механіки і робітники електростанцій. Адміністрація у відповідь прислала солдатів. У сутичці вбито чотирьох (чи п’ятьох, за деякими даними) робітників. Понад три сотні робітників були заарештовані. Їх відшмагали й побили шаблями солдати[339]. Крім того, понад тисячу шахтарів призовного віку заарештовано й послано на фронт[340]. На місця, що звільнилися, взяли «жовту робочу силу» — дешевих і неорганізованих китайців. За описами, після придушення страйку розлючені робітники були готові «поламати машини, затопити рудні, побити адміністрацію»[341].

На думку робітників, шахти та заводи мали значний прибуток на «вугільному голоді», викликаному війною, та на квотах на виробництво сталі і вугілля, визначених Спілкою південних виробників сталі та вугілля[342]. Наприклад, вважають, що німецьке підприємство Гартмана в Луганську збільшило свій прибуток на 75 відсотків з 1913 до 1915–1916 рр.[343]. З огляду на це, робітники мали всі підстави стверджувати, що їх ще більше експлуатують, ніж до війни[344]. Навіть у «суто економічних страйках» були очевидними «політичні» вимоги, щоб адміністрація з повагою ставилася до робітників[345]. Наприкінці 1916 р. над Донбасом замаячив привид голоду, хоча родючі південні степи були краще забезпечені харчами, ніж північні губернії[346].

1916 року, за словами одного свідка, на Донбасі лунали голосні вигуки: «До біса вашу війну!» Під «вашою війною» тут розуміли «війну царя та його уряду, яка щодня ставала дедалі непопулярніша»: «Люди майже відкрито говорили, що цар — п’яниця, цариця — підкуплена німецька шпигунка, а придворні міністри, призначені царем, продають Росію німцям»[347].