Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

з по­гляду Робінзона, просто не здатен сам до та­ко­го додумати­ся. Йо­му му­си­ло або щось пороби­ти­ся в го­ло­ві, або, ймовірні­ше, він му­сив по­трапи­ти під де­структи­вний вплив іншо­го, зло­воро­жо­го Робінзона — польсько­го, австро-угорсько­го, німе­цько­го, аме­ри­кансько­го то­що.

Мій ко­ле­га, який за­ймає­ться постко­ло­ніальни­ми сту­дія­ми, за­уважив, що мета­фора Робінзона і П’ят­ни­ці більше пасує до взає­мин росі­ян із народами Крайньої Пів­ночі та Си­бі­ру. Нато­мість до украї­нців вони ставля­ться рад­ше як до сі­льсько­го ку­зена — зага­лом си­мпати­чно­го, але геть нетя­му­що­го й без­порадно­го без опі­ки досвід­че­ні­шо­го місько­го роди­ча. Ця мета­фора, додав ко­ле­га, мо­гла би пасувати й до стосу­нків украї­нсько-польських, ко­ли б П’ят­ни­ця від само­го поча­тку обли­шив своє язи­чни­цтво й прийняв Робінзонову «прави­льну» ві­ру, тоб­то отри­мав статус сі­льсько­го ку­зена, яко­го, мо­же, й не варто впу­скати у чобо­тях до міських сало­нів, про­те й не соро­мно (й не не­без­пе­чно) від­від­увати з усі­єю роди­ною на лі­т­ніх вака­ці­ях.

П’ят­ни­ця не ро­зуміє та­ких абстракцій, як «народ», «ку­льтура», «на­ціональність», але він знає, що та­ке «ві­ра бать­ків», і від­чайду­шно чі­пля­є­ться за цю арха­ї­чну ві­ру, нара­жа­ю­чись на конфронта­цію з Робінзоном і закри­ваю­чи собі шлях до ближ­чо­го з ним роди­ча­н­ня. Саме релі­гія допомагає йо­му пере­осми­сли­ти свою іншість не як ни­ж­чість, а як інакшість, — від чо­го лиш крок зали­шає­ться до вимо­ги рі­вності та до усві­до­мле­н­ня інших абстракцій, вклю­чно з «мовою», «ку­льтурою» та «на­ціональністю». Саме релі­гія зроби­ла поля­ків «інши­ми» для украї­нців ще задов­го до то­го, як ега­лі­та­рне поня­т­тя «на­ції» прони­кло в масову сві­до­мість; і саме релі­гія, по­при добу офі­ційно­го атеї­зму, робить для них росі­ян і досі «май­же тим самим» народом. Річ не в тім, що ві­ра об’єд­нує, а в тім, що в одному ви­пад­ку допомагає зрозумі­ти всі інші, абстракт­ніш! від­мін­ності, а в іншо­му — навпаки, пере­шкоджає.

Вже ні­де у Європі сьо­годні немає арха­ї­чної, наївно-прімордіалі­стської ідеї «дружби народів», ані, тим більше, панро­мансько­го чи панге­рмансько­го «братства», зате «панслов’янська» ідея у специ­фі­чній правосла­вно-східнослов’янській моди­фі­ка­ції жи­ве й про­ц­ві­тає — не згірш од му­сульманської ум­ми, — і то не ті­льки то­му що подобає­ться нев­га­мовним російським імперцям, а й то­му, що знаходить щи­рий квазі­релі­гійний від­гук у ду­шах бага­тьох украї­нців і біло­русів.

Поля­ки в стосу­нку до украї­нців не прагнуть бу­ти «брата­ми», ані, тим більше, «слов’янами». Це, мо­ж­ли­во, ускладнює не­формальні взає­ми­ни, зате істо­т­но поле­г­шує взає­ми­ни формальні.

Соціо­ло­гі­чний парадокс

За дани­ми соціо­ло­гів, поля­ки ставля­ться до украї­нців зде­більшо­го не­га­ти­вно. Не всі, звісно, і не зовсім, але назагал не­га­ти­вне ставле­н­ня пере­ва­жає. Ця пере­вага зменши­лась трохи після Помаранче­вої револю­ції, а про­те й ни­ні [2013] украї­нці в усіх опи­тува­н­нях опи­ня­ю­ться в ни­ж­ній, «міну­совій» ча­сти­ні та­бли­ці — трохи ви­ще від афри­канців, кавказ­ців, ци­га­нів і навіть євреїв та руму­нів, а про­те ни­ж­че від усіх польських сусі­дів, вклю­чно з росі­я­нами та біло­русами, ко­трих, зре­штою, поля­ки оці­ню­ють теж пере­ва­ж­но нага­ти­вно.

Украї­нські опи­тува­н­ня ва­жко порі­вню­вати з польськи­ми, оскільки їх проводять за ці­лком іншою методо­ло­гією. Соціо­ло­ги з’ясовують тут не без­посереднє «ставле­н­ня», а так звану «соціальну ди­станцію» що­до інших ет­носів за шкалою Бо­ґа­рдуса. Ця шкала пропонує рі­зні опції, почи­наю­чи від го­товості респондента мати пред­ставни­ка то­го чи то­го ет­носу чле­ном своєї роди­ни, сусі­дом або спів­робі­т­ни­ком і закі­нчу­ю­чи го­товістю допустити йо­го у свою краї­ну ли­ше як тури­ста або й не допустити зовсім. Зроз­уміло, що це опи­тува­н­ня базує­ться на більш ра­ціональних реакці­ях, порі­вня­но з емоційні­шим польським, але водночас воно від­би­ває не ті­льки ставле­н­ня до інших ет­носів, а й при­звича­є­ність до них.

Саме то­му євреї три­валий час посі­дали в украї­нських опи­тува­н­нях трете місце — після так само «своїх» росі­ян і біло­русів, але, nota bene, перед «чу­жи­ми» украї­нця­ми з діаспори (допі­ру в остан­нє деся­ти­лі­т­тя та­мті їх трохи ви­пере­ди­ли). Поля­ки стабільно йдуть на­ступ­ни­ми, тоб­то п’яти­ми в цьо­му спи­ску — перед сло­ваками, че­ха­ми й інши­ми європейця­ми, не ка­жу­чи вже про расово від­мін­ні групи, які стабільно цей спи­сок зами­кають.

Хоч би там як, а певна аси­метри­чність у ставлен­ні поля­ків та украї­нців одні до одних є ці­лком оче­ви­дною. Аси­метри­чність помі­т­на і в украї­нсько-російських стосу­нках, але там вона не має та­ко­го контраст­но­го ха­ракте­ру: 80-90% украї­нців ставля­ться до росі­ян добре або ду­же добре, ти­м­ча­сом як із російсько­го боку їм від­взає­мнює 60-70% опи­та­них, при­чо­му в Росії, на від­міну від Украї­ни, ця ци­фра істо­т­но зале­жить від політи­чної кон’юнктури, тоб­то насамперед від масмедійної пропага­нди. При­к­мет­но, що після Помаранче­вої револю­ції ця ци­фра впала до 40%, а після російської інтервенції в Грузію ся­гла найни­ж­чої по­знач­ки — 29% (при то­му, що демонізований як «на­ціоналіст» пре­зи­дент Ві­ктор Юще­нко ні­ко­ли не при­пу­скався жодних образли­вих для росі­ян ви­сло­вів). Схильність ото­то­ж­ню­вати народ із державою і, від­повід­но, з політи­чном ре­жи­мом є, воче­видь, у російській тради­ції набага­то по­ту­ж­ні­шою, ніж в украї­нській. Схо­же та­кож, що росі­я­ни ніяк не мо­жуть по­збути­ся компле­ксу Робінзона, обра­же­но­го на П’ят­ни­цю за га­дану нело­я­льність. Для бага­тьох росі­ян украї­нською «зрадою» є не ли­ше вияв со­лі­дарності з Грузією чи, ска­жі­мо, анти­авторита­рна Помаранче­ва револю­ція, а й сама украї­нська незале­ж­ність.

Польське ставле­н­ня до украї­нців та­кож помі­т­но політи­зоване, хоч і не до та­кої мі­ри, як у росі­ян. Зокрема, воно не ли­ше істо­т­но полі­п­ши­ло­ся після Помаранче­вої револю­ції, а й істо­т­но по­гі­рши­ло­ся після при­су­дже­н­ня Ві­ктором Юще­нком зва­н­ня «Ге­рой Украї­ни» провід­ни­кові ОУН Степанові Бандері (яко­го більшість поля­ків чо­мусь вва­жає творцем і ке­рі­вни­ком УПА). Польський Робінзон, на від­міну від російсько­го, не намага­є­ться при­ру­чи­ти П’ят­ни­цю, ані не прагне, як у попередні сто­лі­т­тя, йо­го поневоли­ти. Перше зав­да­н­ня завжди бу­ло не­реальним через релі­гійні від­мін­ності, які вре­шті ката­лі­зували й усві­до­мле­н­ня від­мін­ностей на­ціональних. Друге ж стало просто не­актуальним у новоча­сному сві­ті — як через геополіти­чні зміни, так і через нормати­вні. Польський Робінзон хо­тів би всьо­го ли­ше трохи то­го П’ят­ни­цю ци­вілі­зувати — поча­сти з ці­лком прагмати­чних по­треб власної без­пеки, поча­сти — з ресенти­менту й по­тре­би утверди­ти власну ци­вілі­за­ційну місію, а поча­сти, мо­же, і щоб насо­ли­ти, як де­хто вва­жає, російському Робінзонові. Остан­ні при­пу­ще­н­ня ва­жко довести чи спростувати без за­глибле­н­ня в імли­сті те­рени ко­ле­кти­вно­го під­сві­до­мо­го а то­му, кра­ще обме­жи­тись ті­льки першим мо­ти­вом, до­стат­ньо ра­ціональним, оче­ви­дним.

За дани­ми соціо­ло­гів, абсо­лю­т­на більшість поля­ків дає пози­ти­вну від­повідь на запи­та­н­ня чи повин­на їхня держава надавати Украї­ні політи­чну, ди­пло­мати­чну і навіть економі­чну (sic) під­три­мку. Це разю­че контрастує з від­значе­ним ви­ще пере­ва­ж­но не­га­ти­вним ставле­н­ням поля­ків до украї­нців а про­те має ці­лком ра­ціональне поясне­н­ня. Пи­та­н­ня про ставле­н­ня до то­го чи то­го народу перед­ба­чає суто емоційну від­повідь, яка ні до чо­го не зобов’язує респондента і ні на що, у принципі, не впливає. Пи­та­н­ня про допомо­гу має практи­чний, доволі конкрет­ний ха­рактер і стосує­ться кате­горій на­ціонально­го інтересу, геополіти­ки та державних пріори­тетів. У першо­му ви­пад­ку респонденти ке­рую­ться,