Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

мо­ж­на сказати, «серцем”, у другому ро­зумом. У першо­му ви­пад­ку їхня від­повідь має суб’єкти­вним ха­рактер, вона об­умовле­на особи­стим, найча­сті­ше родин­ним досві­дом, парти­ку­ля­рною інформа­ці­єю, почу­тою десь чи про чи­та­ною. У другому ж ви­пад­ку від­повідь макси­мально об’єкти візована, тут уже більше доводи­ться покла­дати­ся на фа­кти, на ви­сновки фа­хі­вців, а не на приват­ні вра­же­н­ня, бабу­си­ні спо­га­ди чи побутові чу­тки. В першо­му ви­пад­ку від­повідь засадни­чо ретро­спекти­вна, зорі­є­нтована на ми­ну­ле, у другому — прагмати­чна, зорі­є­нтована на майбу­т­нє.

Певно, саме то­му польська не­приязнь (чи, ска­жі­мо так, невели­ка приязнь) до украї­нців ви­кли­кає менше занепокоє­н­ня, ніж російська «лю­бов». Бо, незале­ж­но від суб’єкти­вно­го ставле­н­ня, поля­ки вба­ча­ють в украї­нцях окремий народ, хай навіть подеколи мало­си­мпати­чний. А від­так — намага­ю­ться бу­дувати з ним кон­структи­вні, добросусі­дські ває­ми­ни, без жодно­го намі­ру якось зміни­ти, применши­ти чи запере­чи­ти украї­нську іденти­чність. Російська ж «лю­бов» не перед­ба­чає жодної рі­вноправності, оскільки украї­нці для росі­ян — не окремий народ, а лиш від­міна власно­го. Вони лю­блять їх, як самих се­бе, але лю­блять лиш до­ти, доки украї­нці по­годжу­ю­ться з від­веденою їм ро­л­лю сі­льсько­го недорі­ку­вато­го ку­зена, що не мо­же й не сміє ступи­ти кроку без брат­ньої опі­ки. По­га­ні стосу­нки між дво­ма суверен­ни­ми народами мо­ж­на полі­п­ши­ти; для цьо­го, власне, й існує між­народна політи­ка. Нато­мість стосу­нки між Робінзоном і П’ят­ни­цею (чи між міським і сі­льським ку­зенами) немо­ж­ли­во ані полі­п­ши­ти, ані по­гі­рши­ти, то­му що вони апріорі ви­знача­ю­ться їхнім статусом: у цих від­носи­нах є лиш один суверен, і від­так самі від­носи­ни є предметом вну­трі­шньої політи­ки, а не між­народної.

Комплекс Робінзона

Бу­ло б, звісно, пере­більше­н­ням стверджу­вати, ні­би поля­ки ці­лком позбули­ся компле­ксу Робінзона. Він проя­вля­є­ться не ли­ше у «порадах» польських політи­ків украї­нським ко­ле­гам що­до істори­чної політи­ки, яку ті мали би проводи­ти, і що­до на­ціональних ге­роїв, яких би їм слід (чи не слід) бу­ло вшановувати, а й у роз­мовах ці­лком інтелі­гент­них пань, ко­трі гордо оповід­ають прия­телькам: «А моя украї­нка не ли­ше добре при­би­рає, а й чу­дово го­тує!..»

Су­премати­стський комплекс, слід ви­знати, при­та­ман­ний тою чи тою мі­рою всім народам так звано­го Першо­го сві­ту стосовно Третьо­го і проя­вля­є­ться у поді­бній зверх­ності, пате­рналі­змі та специ­фі­чному дискурси­вному іншу­ван­ні (othering), що йо­го в постко­ло­ніальних сту­діях не зовсім точно нази­вають орі­є­нталі­за­ці­єю.

Хресто­матійним при­кла­дом та­ко­го іншу­ва­н­ня мо­жуть слу­гу­вати два ре­порта­жі з польсько-украї­нсько­го кордону, ци­товані в роз­ділі «Понад му­рами». В обох фрагментах деталі­зований, квазі­доку­ментальний опис реалій з польсько­го боку кордону ви­творює від­чу­т­тя автенти­чності і тим самим поле­г­шує паси­вне, не­про­бле­мати­зоване сприйня­т­тя чи­та­чем «іншо­го» сві­ту — по другий бік нової залі­зної завіси. На від­міну від польсько­го боку, де жи­вуть конкрет­ні лю­ди з реальни­ми го­ло­сами і зроз­уміли­ми всім про­бле­мами, з украї­нсько­го боку мая­чить зага­д­ковий і грізний світ, із юрбами ла­сих до чу­жо­го добробуту ім­мі­грантів і під­ступ­них контрабандистів, від яких ті­льки й мо­жуть поря­тувати авто­мати, гелі­копте­ри, сні­гомобілі, собаки і двад­ця­ти­крат­не збільше­н­ня кі­лькості поліцаїв у ко­ж­ному селі. Чи­тач та­ких текс­тів ні­ко­ли не здо­га­дає­ться, що по той бік завіси жи­вуть пере­ва­ж­но та­кі самі лю­ди, які зовсім не прагнуть до ім­мі­гра­ції і не схильні до контрабанди, лю­ди, які так само пле­кають ді­тей, бу­дують бу­ди­нки, ви­ро­щу­ють хліб, ходять іноді до театру, чи­та­ють і навіть подеколи пи­шуть кни­жки. Навпаки, східний кордон Польщі пред­ставле­но як крайній край Європи (sic), кі­нець космосу, за яким почи­нає­ться ха­ос — світ орків і тро­глоди­тів, ци­кло­пів і песи­го­ло­вців.

На поча­тку деяких своїх гостьових ку­рсів у Польщі я пропоную сту­дентам напи­сати три сло­ва/поня­т­тя, з яки­ми їм насамперед асоцію­є­ться Украї­на. Найча­сті­ше вони зга­дують «руський базар», заробі­тчан (при­би­ральниць, бу­ді­вельни­ків,

сі­льсько­господарських робі­т­ни­ків) і, на третьо­му місці, степ/ козаків, — що, скоріш за все, є спад­щи­ною Сенке­ви­ча або, ще ймовірні­ше, Єжи Гофмана. Вря­ди-годи до спи­ску по­трапля­ють політи­ки — від Бандери до Яну­кови­ча, зале­ж­но від актуальної масмедійної кон’юнктури. А та­кож подеколи — спорти­вні зі­рки на кшталт Ві­та­лія Кли­ч­ка та Андрія Ше­вче­нка (але аж ніяк не Та­раса). Ку­льтурні по­статі до спи­ску практи­чно не по­трапля­ють — ані Юрій Андру­хович, усі кни­жки яко­го пере­кла­дено в Польщі, ані Бог­дан Осад­чук, який му­сив би стати у Польщі ле­гендарною по­ста­т­тю, ані Бог­дан Ступ­ка, який успішно зі­грав чі­льні ро­лі у кі­лькох польських фільмах, зокрема у «Во­гнем і ме­чем», ані, зре­штою, сорат­ник Пілсу­дсько­го Си­мон Петлю­ра.

Тенденція зага­лом оче­ви­дна: «третій світ» не асоцію­є­ться із ку­льтурою (хі­ба що з фо­лькло­ром) і, взага­лі, з якимсь ви­щим ду­ховним, інтелектуа­льним жи­т­тям. Навіть політи­ка як­що й по­трапляє до асоціати­вно­го ря­ду, то ви­клю­чно у брута­льних, ди­ку­нських формах — від гайдамач­чи­ни і бандері­вщи­ни до яну­кови­чі­вщи­ни й тя­гни­бокі­вщи­ни. Поча­сти, звісно, у цьо­му вин­ні масмедії, ко­трі впливають на смаки пу­блі­ки. Але й пу­блі­ка впливає на дискурс масмедій, від­даю­чи пере­вагу насамперед тій інформа­ції, яка від­повід­ає її смакам, уявле­н­ням і по­тре­бам.

Не­що­давно одна інтелі­гент­на пані поясню­вала мені, що «у вас, на Сході», тоб­то, слід ро­зумі­ти, що десь між Украї­ною і Ки­та­єм, на конвертах пи­шуть споча­тку на­зву краї­ни і міста, а щойно по­тім прі­звище адресата. Це то­му, казала добродійка, що держава у вас — це все, а лю­ди­на — ні­що. Інша пані, моя редакторка, поясню­вала, що «це у вас, на Сході» дають у пере­лі­ку самі лиш прі­звища, без імен (Мілош, Ге­рберт, Ку­ндера), а у нас, тоб­то в ци­вілі­зованому сві­ті, це вияв неповаги. Зре­штою, їх обох пере­вершив ми­т­ник, ко­трий запи­тав мене якось у звичному пані­братському дусі: «Што візьош?» — «Кни­жки», — скро­мно від­повів я. — «Так ти што, кні­га­мі торгу­єш?» — здо­га­дався кмі­тли­вець.

Усві­до­млю­ва­н­ня контекс­тів

Утім, поза ци­ми ку­р­йозни­ми, сумови­то-смі­шни­ми історія­ми, Украї­на і Польща сти­каю­ться з ни­зкою конце­птуа­льні­ших про­блем, від ви­рі­ше­н­ня яких — інди­від­уа­льно­го й спільно­го — вели­кою мі­рою зале­жать їхні майбу­т­ні стосу­нки.

Для Украї­ни це насамперед про­бле­ма навздо­гін­ної модерніза­ції — політи­чної, правової, соціально-економі­чної. Без її ви­рі­ше­н­ня украї­нців volens-nolens спри­ймати­муть у «першо­му сві­ті» як та­ких собі недо­лу­гих П’ят­ниць, непо­трі­бних сьо­годні жодному Робінзонові, крім хі­ба що російсько­го; а втім, і в ньо­го, як показують соціо­ло­ги, цей інтерес по­ступово сла­б­шає, — схо­же, що біло­руський хи­трун Лу­ка­ше­нко сформу­вав уже в бага­тьох росі­ян алергію до об’єд­на­вчих проектів чи, принаймні, до об’єд­на­вчої ри­тори­ки.

Друга украї­нська про­бле­ма, ті­сно взає­мопов’язана з першою, — це заверше­н­ня хо­ло­дної громадя­нської війни у своїй краї­ні, зокрема війни пам’ятей, си­м­волів та іденти­чностей. Без її ви­рі­ше­н­ня украї­нська реакція на рі­зноманіт­ні ви­кли­ки бу­де не­адекват­ною, гіпертро­фованою в той чи той бік, зале­ж­но від пере­бу­ва­н­ня по один чи інший бік ідео­ло­гі­чної бари­кади. Це стосує­ться зокрема і реакції украї­нців на польські претензії що­до «неправи­льної» політи­ки пам’яті, пошану­ва­н­ня «не тих» ге­роїв чи невід­повід­ної інтер­прета­ції контроверсійних подій. Для украї­нців з анти­совє­тсько­го та­бору ці претензії ви­глядають як зрада, пере­хід на совє­то­фільський