Ганна Багряна - Дивна така любов, Ганна Багряна
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
III. Теперішнє і справжнє
Стукотять колеса вагонні, наче серце, переполошене новиною страшною, несподіваною. «Бабця померла», — мама повідомленням німим — у телефон мені — кричить надривно. Але — відзвуку — бодай співчуття мого вутлого — у відповідь — не чує. Немає мене поруч. Не вдома я. По світах далеких вештаюся. Немає коли — додому.
«Бабця моя померла», — супутникові своєму випадковому кажу тихо.
«Царство небесне і нехай душа її у вічному пребуде спокої», — сухо на те відказує, наче піп якийсь у церкві.
До Німеччини — потягом — поспішаю. У Дюсельдорфі завтра виставка важлива відкривається. Мої картини там — серед інших картин — представлені будуть. Спаковані, у тамбурі тепер спочивають, не заважаючи нікому напевно.
Я — художниця. Вже — справжня. Торік закінчила Академію у Кракові, а тепер докторський ступінь здобуваю.
Спершу лякала мене чужа невідомість. Але згодом — навпаки — вабити почала, заворожуючи дивами всілякими.
Вавельський пагорб — із замком старовинним, із собором катедральним, із резиденцією князів і королів польських — з отим усім, що для мого зору і серця незбагненим досі було — я обходила — не пам’ятаю, скільки разів, скільки днів, тижнів, місяців — довкола блукала, роздивляючись пильно, захоплено, десь на споді самої себе спорідненості шукаючи — із давниною срібною, з умінням жити красиво, що у спадок людям тутешнім — через кров — передається. Аж доки — раптом — снитися мені давнина ота не почала — у вигляді своєму неархаїчному. І дивні картини по снах нових виходили. Химерна строкатість двору живого на полотнах моїх ніби воскресала, із небуття глибокого виринаючи — обличчями і масками, вбраннями і перуками, рухами й усмішками — довгу шовкову нить розкішних королівських учт і важкий іржавий ланцюг безжальних королівських вироків — для чогось — крізь сни мої — проводячи ясно…
Кафедру теорії та історії мистецтва навмисне обрала. Із силою неймовірною вабило мене усе, до чого думкою або поглядом, або серцем своїм ненароком торкалася. І мову польську — як рідну майже — швидко опанувала. Усе аж до неприродного якось легко і просто мені вдавалося, чого хотіла — всього без перешкод жодних (дивувалися викладачі і колеги!) досягала. Але не від того так було, що натхнення високе керувало мною. Чи — що поклик у собі аж такий сильний відчула. Ні. Просто забагато зла у серці моєму щодня накопичувалося, і зло оте — у щось інше — негайно перевтілювати мусила, аби не самознищитися силою власного страшною. Так і картини нові народжувалися — різні, проте химерами завжди наповнені. Настрої і наміри — усе, що лихе і понуре сиділо всередині мене — на полотно біле фарбами яскравими витікало, настрої інші творячи — жаху там не було зовсім, тільки біль і відчай глухий, і безпорадність безпросвітна… Тоді сни — іще — снилися мені. Образами потойбічними переповнені.
Картини мої розгулювали вільно виставками усякими — за час, доки вчилася — пів-Європи в обійми свої солтанівські увібгати встигла — Польща, Чехія, Словаччина, Німеччина, Австрія… столиці, міста, містечка…
Тільки в Україну — відтоді, як покинула її заради Академії краківської — не повернуся ніяк. Весь час щось ніби заважає. Дурнички усякі…
За вікном — дерева густонасичено-зеленолисті — в тривозі передосінній здригаються. І — зникають швидко, змінені — іншими…
«Ви — заміжня?» — супутник випадковий, погляд окулярний від газети на мене перевівши, запитує — по-польськи.
На років шістдесят п’ять має вигляд. Сивий і огрядний. З бородою, недбало підстриженою. Мабуть, удівець… і жінка його не дуже давно померла, — невтішний діагноз чужому життю встановлюю подумки.
«Ні. Незаміжня… А що, у пана до мене — якась пропозиція?» — жартую з ним недоречно.
«Просто… красива ти дуже. Таку відвойовувати треба, а не брати…»
«Дякую… У мене… багато залицяльників… Але — любові справжньої — немає… — навіщось літньому цьому незнайомцеві довіряюся. — Була любов… але… я її… загубила десь…»
«Знайдеш свою любов, — заспокоює. — Молода іще».
Мовчимо, кожен про своє — про щось сокровенне — нишком міркуючи, стукіт коліс залізних — у собі — напружено відбиваючи.
Довга вельветова спідниця, на споді візерунками охайно помережана, від очей випадкових ноги мої — стрункі і засмаглі — ховає надійно. А сорочка лляна, квітами яскравими розшита весело, до грудей моїх поглядам хітливим прикипіти не дає… Але ж — все одно — зачіпають усі довкола — запитаннями, залицяннями, запрошеннями… і співчуттями знущальними…
З вагона ресторанного супутник випадковий — по якімось часі — пляшку вина приносить — білого.
«Іспанське, — каже, — іншого не було. Давай за бабцю твою вип’ємо — аби спокійним сном спочивала на тому світі».
Паперове горня стискаю боляче, рідину прозору в такт із вагонним бігом розгойдуючи.
«Коли я маленькою була, любила могилки — для камінців — робити…», — у простір дивлюся просвітлено, наче бачу там знайомого когось. Але там — тільки — незнайоме мені обличчя…
«Ніколи ніхто нікого не обдурить, бо нічого нікуди ні для кого не зникає, — каже якось таємниче, зумисне страхаючи мене голосом своїм віддаленим, — метафізична істина буття — проста і страшна водночас: минуле, теперішнє і майбутнє нероздільно, нерозривно співіснують у вимірі одному часовому, в одній малесенькій точці космічній. А відтак — ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього — насправді — немає. І ніколи ніхто нікого не обдурить…»
І дивно слова його, супутника випадкового, на мене діють. Бо не просто так — у мудреця зі мною грається. Бо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дивна така любов, Ганна Багряна», після закриття браузера.