Ганна Багряна - Дивна така любов, Ганна Багряна

Батько на картини мої нові дивиться і повірити не може, що це донька його — рідна і єдина — на вчинок такий сміливий спромоглася: душу власну — без жалю оголивши — на показ іншим безсоромно виставила.

«У спокої мене залиште», — повторюю.

Очі мамині — благання повні, наче очі Богоматері іконної. От-от сльоза викотиться і з долівкою глухо з’єднається. Але серце моє — черстве — до матері. Сон мій новий — недомальований — чекає на мене — це — найважливіше тепер…

«Ну, ідіть… Ідіть звідси! І жити мені — не заважайте більше!..», — кричу, голосу власного лякаючись.

На татка кричу, котрий колись рахувати учив мене малу. На маму, яка — через народження моє — голос утратила…

Із острахом дивляться на мене: чи їхня іще… чи… може… вже — чужа?..

Мовчки з мороку мого виходять. Двері зачиняю — не чекаю — чекати не хочу — коли озирнуться — із надією…

Я пісень материнських не чула зроду. Тому я — така… — саму себе виправдовую.

Але чому — усе — по-іншому — бути — не може?..

Нестор повернувся — коли, води талі Дніпрові по снах моїх стихією весняною розтікалися. Коли сукню нову придбала напередодні. Коротку. На блискавці. Кольору світло-зеленого.

«Маю для тебе новину хорошу, — сказав. — Влітку поїдеш зі мною… до Польщі. У краківській Академії мистецтв освіту здобуватимеш, бо талант твій — завеликий для одного Києва…»

І — тоді — у мить, коли звістку оцю — доленосну! — від чоловіка коханого — почула — серце у грудях затріпотіло мені радісно — пташкою, що із вирію далекого зимового додому спішить… Не знала — дякувати як — за подарунок — незвичайний. Несторові. Повинна.

«Це один із найдавніших навчальних закладів Польщі. Виник ще у 1818 році і спершу був просто Школою малярства при Літературному відділенні Ягеллонського університету. У 1873 виборов право на окремішнє існування, називаючись Школою мистецтв. Тоді її директором став відомий польський художник Ян Матейко…»

«Несторе… — перебиваю, підходжу впритул до нього, в очі зазираю пильно. — Я люблю тебе».

«І я… тебе… люблю, Надю… — тихо каже, мене обіймаючи, рідний такий. — …А після смерті Матейка важливу роль для становлення Академії відіграв перший ректор — відомий художник-пейзажист Юліан Фалат…»

«Але… дивна любов твоя, Несторе», — відказую, не слухаючи далі, у обіймах ніжних розчиняючись.

«Чому — дивна?»

«Бо… не любиш мене… як жінку».

Мовчить. Лукавого усміху не приховуючи.

І тоді — я сама — сміливішаю — вуста свої — до його вуст — мов до келиха з кров’ю Христовою новорічною — підношу — палко — цілуючи — чоловіка — котрого — люблю — серцем усім — безмежно…

Дихаємо разом — гаряче і прискорено — збудження не соромлячись…

Гудзики на сорочці Несторовій, розстібаючи, відриваю — уявляю, що кожен ґудзик — то жінка його, коханка котрась — із колишніх… із теперішніх… Не буде більше їх… буду… тільки… я… одна…

«Люблю тебе, люблю, люблю, люблю…», — шепочу безупинно, пристрастю дикою захлинаючись.

«Надіє, зупинись!.. — боляче зап’ястя мої руками своїми дужими стискає. — Ти що, збожеволіла?..»

І — тоді — я — до тями — нарешті — повертаюся. І — «Вибач» — вимовивши глухо, до ліжка йду, на ліжко падаю долілиць. І подушку, в якій сни мої страшні заховані, обхопивши під собою міцно, — у сльозах гірких, а не у потоках весняних, — мрію власну топлю, аби не дратувала — ніколи більше…

«Ну, припини… — по волоссю обережно проводить. — Я ж тебе… образити не хотів…»

Обличчям заплаканим до нього повертаюся, зло у собі викликаючи, але — зло — не хоче — тепер — з’являтися… Ще два… ґудзики… внизу… на сорочці його… зосталися… відірвати їх треба… але — потім… якось… відірву…

Нестор, заміру мого лихого так і не розгадавши, на спину мене перевертає. Сам — поруч, на краєчку ліжка — примощується. Блискавку на сукні моїй новій, модній повільно опускає донизу.

Останні схлипування у собі приборкую. Мовчанка страшна поміж нас виростає, нас живцем розтинаючи.

«І що тепер буде?», — у себе самої запитую подумки.

Оголені груди мої молоді з вустами чоловічими напружено зустрічаються. І — зустріч оця — що спрагу придавлену і прадавню погамувати здатна — священною миттю — для нас — обох — несподівано стає.

«Я люблю тебе», — сльози останні ковтаючи, промовляю до Нестора тихо.

Руками худими, ніби зміями едемськими, довкола його шиї обплітаюся. Відчуваю, як лоно — довірливо — чоловікові назустріч відкривається. Без страху жодного. Тільки — з любов’ю. І груди мої — все тугіше й тугіше — у поцілунках солодких і щедрих розкошуючи — стискаються — двома крапками твердими стаючи.

«Я люблю тебе», — голосніше, упевненіше повторюю.

Наче у помсті лютій — білизну тонку на мені рве — за ґудзики…

Із паском своїм шкіряним широким боротьбу веде переможну, хутко одяг увесь із себе скидаючи…

І — у обійми мої повертається знову. Очі — очам, а вуста — вустам віддаючи до рештки — повільно, тілом усім тремтячи, в мене — тріумфально — входить — чоловік — якого — кохаю!..

О Господи, невже муки мої недаремними були?!.

Невже — це — не сон?..

І тоді — «Я люблю тебе!» — щодуху кричу йому у обличчя, крику власного не соромлячись. Нічого вже не боячись… «Люблю тебе! Кохаю!» — голосніше кричу.

Вуха свої долонями затуляє, не витримуючи крику такого, обіч мене — із мене виходячи — падає — «ззззамовкни…» — крізь зуби — судому страшну від себе геть женучи — просить. І — замовкаю. Тихо стає — на мить одну…

І тоді — сама — на Нестора сідаю — д’горі — вершницею зухвалою…

Стогони любовні — до ритму сплетених тіл долучаючись — гармонію величну довкола нас творять. Очі заплющивши, видива казкові в уяві своїй викликаю: сни, що картинами стали колись давно, звуки, що