Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

- Виручаючи з біди голову! А тепер трохи не згубив тобі мо­лодої!

- Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура дру­гого не буде.

Леся дослухалась до його мови. «Дак от як він мене лю­бить!» - подумала собі небога, і серце її навіки од Сомка од­ве­рнулось.

Шрам тож посупивсь. Хоть і не сказав, да подумав: «Йому жаль січового розбишаки, а що мій Петро лежить без па­м'яті, про те йому й байдуже».

А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло за­порожця, кинувсь і сюди:

- Що пан Петро? Чи єсть надія? - питає в Шрама. - Візь­міть мою опанчу та припніть міждо коней.

- Гледи вже, пане гетьмане, свого запорожця, - каже по­ну­ро Шрам, - а в пана Петра єсть батько.

Та, зиявши з себе рясу, і прип'яв до коней. Положили на ря­су міждо двох коней Петра да й повезли до подвір'я, при­держуючи.

- От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій ко­ли­сці! - каже, йдучи позад його, старий батько. - Не су­див то­бі бог заквітчатись смертними ранами за Вкраїну, а до­ско­чив їх за чужу молоду!

Сомко хотів положити в таку колиску й Кирила Тура, - не по­жаловав своєї саєтової опанчі, як тут де не взялось двоє за­порожців. Наскочили і зараз розпізнали, що сталось; не ро­зпитували довго.

- Що це, - кажуть, - панове, ви хочете робити з нашим бра­­т­чи­ком? Невже він такий сирота, що якби не городові козаки, то отут би й оставсь на степу, звірю та птиці на по­талу? Ні, па­нове! Ще зроду братчик братчика у чужих ру­ках не кидав. Од­дайте нам його! в нас свої ліки - зараз поставимо його на ноги.

Да не дожидаючись довго, моргнули чорногорцеві, схо­пи­ли Кирила Тура, один за плечі, другий за ноги, положи­ли по­пе­рек коней перед собою да й помчались, як тії де­мо­ни. Бо­гдан Чорногор слідом за ними. А Петра везли ти­хою сту­пою, з обережністю. Сомко повів за руку Лесю, про здо­ро­в'я пи­тав, голубив; да вона вже до його була не та; за жа­лем да за тугою ні слова йому не промовить.

Пройшли за ярок, аж ось і Череваниха їде назустріч. Ва­силь Невольник, не жалуючи, поганяє коней. Зраділа мати, як побачила свою Лесю, що вже й казати! А Шрам смут­но при­вітав Череваниху:

- Бач, - каже, - нене, чого твоя дочка наробила. Уже де за­мі­ша­ється ваш жіночий рід, то добра буде мало.

Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в до­ч­­ки, як що було, аж сплакнула да й каже:

- Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобігти сьому лиху. Ве­зіть па­на Петра до нас у Хмарище. Не будемо ночей доси­пати, а вже його на ноги поставимо. Я на своєму віку доволі попо­в'язала ран козацьких, да й Леся моя до сього діла здат­на. Немов господь нам і поможе!

Шрам ізгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань запросив гетьмана і всіх при йому значних ко­за­ків до себе в гості.

Тоді Череваниха з Лесею поїхала попереду, щоб усе дома як слід спорядити. Дорогою Леся десять раз розказовала ма­­тері, як бивсь Петро із Кирилом Туром; і вже чи дуже, чи ні клопоталась у Хмарищі Череваниха, щоб заготовити лі­жко не­дужому, а вона більш ні про що й не дбала. У кі­мнаті, де пе­рше сама спала, послала йому на свойому лі­жкові пери­ну, убрала сволок свіжими, щонайкращими кві­тками, завіси­ла вікно шитою хустиною, і вже й рідна сес­тра не буде така до брата, як вона була до бідолахи Петра. Гості Череваневі пи­ли, їли, бенкетовали в Хмарищі або про­бували з гетьманом у Києві за військовими речами; Череваниха їх трактовала; а в Лесі тілько було й роботи, що копати корін­нє, варити зілля да сидіти над недужим. Допомагав їй Василь Невольник.

Петро мій мов удруге на світ народивсь. Що йому тепер, що Леся не його суджена? Вона його любить - більш йому ні­чого й не треба. Чи раз же то в недузі, одкривши очі, не то вві сні, не то наяву, бачив він, як вона, нахилившись над ним, підстерігала, чи вгору, чи вниз іде його здоров'є? Як мати дитинку забавляє очима, щоб воно їй усміхнулось, так вона заглядала йому в вічі, довідуючись, чи вернувсь він ік па­м'яті.

А він же то, ослабши усім тілом, жив тілько серцем, і хоть не зміг двигнути ні рукою, ні ногою, а серце билось, як вода в джерелі в криниці. Не бажав би він ні жизні, ні здоров'я, коли б йому так і вмерти, дивлячись у тії очі, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вітерець повіває в вікно крізь цвіт садовини; тихе сонечко, заходю­чи, грає по стіні з вишневими вітами; коло його сидить йо­го Ле­ся, бере його за руку, прикладує свою долоню йому до гаря­чої голови... Ні, не треба йому ні жизні, ні здоров'я, дайте йо­му отак зомліти, заснути і не прокидатися довіку! Отже здоров'є почало бра­ти гору, наповняло козацьке ті­ло, як вода колодязь; і губи за­червоніли, і очі заграли.

Радується старий Шрам, радується й гетьман, а вже ні­хто більш, як сама Леся. Тілько її радість схожа була на місяць під негоду: то сіяє він, як сріблом сипле, звеселяючи й поля, і села, і сади понад річкою; то зайде у хмару, і як зайде, то весь світ наче печаль покриє: річка мов мертва, без іскор, тече поміж берегами; почорніли сади; по темних полях смутно. Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумує, як згадає, що мусить одна-одинока тратити молодії літа у геть­ман­сь­кій світлиці, слухаючи тілько військовії розправи да по­гри­ма­ннє кубків за трапезою. Розпізнала голубонька, да пізно, що Сомко козак не до любощів. Нема в його ні того ніжного слова, ні того люб'язного погляду, що веселить дівоче серце. Гетьман він на всю губу, пишен і красен; да не згляне й не за­говорить так од серця, як той бідний Петрусь. Отже треба ко­ритись своїй долі; шкода й казати батькові або матері. Не­хай і сам Петрусь про те не відає!

Став він очуняти, стала вона рідше до його надходити, ні­би боїться його й соромиться.

- Чого ти, Лесю, наче ховаєшся од мене? - каже він їй раз, пі­ймавши її за руку.

Вона нічого йому не сказала, тілько