Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

не засів мені в сер­це? Ні, пане-брате, полягти од твоєї шаблі байду­же, а оддати бранку - ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годі дар­мо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тя­жко, і нехай лучче про нас кобзар співає пісню, аніж ро­зійтись чортзна по-яко­му!

Та й вийняв з піхви свою довгу, важку шаблюку:

- Ой панночко, - каже, - наша панночко шаблюко! З бу­су­р­маном зустрівалась, та й не двічі ціловалась; поцілуйся ж тепер із оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було со­рому перед городовими, а чорногорці щоб не велича­лись своїми юнаками!

- Так ти справді не оддаси її без бою? - питає ще Петро.

- Не йме віри вразьке Шраменя! - каже Кирило Тур. - Щоб же я на страшний суд не встав, коли ти до її доторкнешся, по­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкрої­ти тобi жупана?

- Нехай же нас господь розсудить, - каже Петро, - а мене про­стить, що знiмаю на тебе руку!

Да й собi вийняв шаблюку.

- Коханий побро, - каже тоді Кирило Тур чорногорцеві, - ко­­ли я не встою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чо­рну Гору та скажи там своїм щурам-чорногорцям, що й на Вкраїні рубаються не згірше. Що ж ти, козаче, не на­па­даєш? - обернувсь він до Петра. - Твоє діло нападати, а моє борони­тись.

Петро почав козацький грець.

Ще, може, звіку не сходились на сих полях такії два ру­ба­ки, одної сили, одної хисті, одного завзяття. Чи встоїть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Ки­рила? Той-бо стоїть, як буїй тур, вкопавши ноги в зем­лю. Тілько ж і Петро був козак не дитина: мав батькову по­стать і силу, во­рочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і про­во­р­ний, як сугак на степу.

Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один ру­б­­не, то другий одіб'є, аж іскри летять. Леся сама себе не па­м'я­­тала од жаху. Той стук, те звяканнє, тії блискавиці понад головами - усе те діялось, мов у неї в серці. А чорно­горець аж на коні не всидить, дивлячись на ту мономахію. Мистець він був у лицарському ділі, так йому страшенна сі­ча побратима з Петром Шраменком була не герцем, а спра­вді ігрищем.

А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тілько при­мірялись; а потім усе скоріш, усе з більшим притиском да­вали один одному маху. То приступали, то одступали; то розмахувались з усієї сили, що аж шабля свище; то знов один одного тілько манили, а самі чигали, як би рубонути да й закінчити зразу. I так же то обидва знали тую шерми­церiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити - одвi­чають самi шаблi. Тим часом у обох очi вже йграють, як у звi­рю­ки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вi­рьовки; i вже б'ють козаки напропаще; iскри сипляться гу­сто, от-от комусь погибель! Аж зразу - черк! Пополам оби­дві шаблі. Козаки з досади покидали об землю й хрести.

- Ну, як же нам скінчити? - каже Петро: розгарячивсь і вже забув про мирову. - Давай боротись або стрілятись на піс­то­лях. Нехай мені ніхто не доказує, що не справивсь із запо­ро­ж­цем Туром!

- К нечистому з боронням! - важко дишучи, каже запоро­жець. - Хлоп'яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об зем­лю, щоб тут мені й со духи. А вже радніший я піти до чорта в зуби, ніж оддати тобі бранку. К нечистому й пісто­лі! Не ве­ли­ке диво просадити кулею чоловікові голову. А є в нас, ко­ли хочеш, турецькі запоясники, кинджали, однакі завдовжки і одного майстра. Схопимся за руки по старо­да­в­ньому зви­чаю, та й нехай нам господь мило­сердний од­пу­с­ка наші грі­хи!

Узяв у чорногорця булатний запоясник, приміряв до сво­го і подав Петрові. Потім схопились ліворуч та розчали знов грець, лютий, страшніший первого.

- Ей, драгий побро! - крикне чорногорець. - Кінчай бо­р­жій, бо вже онде погоня!

- Не бійсь, - каже Кирило Тур, задихавшись, - поки підо­спіє, закінчаємо діло!

- О боже, спасителю! Се наші їдуть! - закричала Леся, гля­ну­в­ши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорно­горця, дивлячись на страшне одноборство.

Справді, по полю мчались козаки. Поперед усіх поспішав Со­мко; за ним паволоцький Шрам; за ними ще з півдесятка комонників.

Скоро виїхали з гаю, зараз загледіли на узгір'ї наших ру­бак. Небо вже на сході сонця почервоніло, і шаблюки бли­щали здалеку, як красні блискавиці. Не вонпив старий Шрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий ко­ре­настий. Як же покидали козаки шаблі да взялись за за­поясники, так у нього й в душі похолонуло: не раз-бо в та­кому одноборстві па­дали перед їм обидва разом. Так же й тут сталось. До­ска­кує Сомко із Шрамом до провалля, аж Ки­рило Тур із Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились оби­два, як снопи.

IX

Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час і стид, і дівоцький со­ром: за­тулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Пе­тру­ся, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, од­да­ла б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із геть­ма­ном, об'їхавши байрак, прискочили до того бойови­ща, а їй бай­ду­же; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.

- Годі, доню! - каже Шрам. - Слізьми рани не залічиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсім лихо.

А Сомко, щоб помагати Шрамові або лютовати на коми­шників, він, замість того, сам давай рятовати од смерті Ки­рила Тура.

- Бідна, - каже, - Турова голово! Я думав, ти тілько жа­рту­єш ізо мною по-давньому, аж тебе справді заморочив не­чистий! Лучче б мені довіку не женитись, ніж отсе бачи­ти тебе без па­м'яті і гласу!

А про те йому й байдуже, що молода його розливається слі­зьми над іншим та взиває серденьком.

- Не знаю, пане гетьмане, - каже Шрам, - яке в тебе й сер­це, щоб возитись коло сього собаки!

- А що ж, батьку? Хіба так отсе його й покинути?

- Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!

- Ні, батьку, він