Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

перед очима турецьким запоясником; а очі так по­ставив проти неї, що сердешне дівча й помертвіло од стра­ху.

Виїхали з пущі на поле, аж уже на сході сонця зоря пере­могає місяць. Почервоніло небо; починав на світ За­йма­тись. До­рога то спускалась униз, то знов підіймалась угору. З'ї­ха­в­ши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж із-під гаю хтось мчить навзаводи на сивому коні. Він зупинивсь да й каже:

- Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І ко­ли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто се. Се молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по ор­ло­ві. Враг мене візьме, коли я не догадуюсь, який заряд ім­чить так швидко сю кулю!

- Море, драгий побро! - крикнув Чорногор. - Чого ж ми га­є­­мось? Утiкаймо!

- Не такий, брате, в його кiнь, щоб утекти нам iз отми­цею. Та й на що воно здасться? Нi, лучче станьмо та даймо бiй по-лицарськи.

- Бре, побро! Що ж iз того буде? Нас двоє, стрiляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменковi не вра­диш ти нічого. А хоч і врадиш, то нехутко, ще надбі­жать та й однімуть дівойку.

- Знаю я, брате, - каже Кирило Тур, - як Шраменко рубає­ться; тим-то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махает шаблею! Мов запрошує до­брих приятелів у гості. Нехай я буду казна-що, а не за­по­ро­жець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської сла­ви, а другий лицарської смерті!

- Дак ти хочеш, побро, один на один битись?

- А то ж як? Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж на­пасти вдвох на одного!

Тим часом Петро над'їжджав усе ближче да ближче, а як по­бачив, що Леся махав хусткою, то ще більш почав гнати ко­ня.

Запорожці тілько що перехопились через узенький міс­ток над проваллєм, що промила вода з одного байраку в дру­гий. Кирило Тур спустив бранку додолу і передав по­бра­тимові, а сам зліз із коня, розібрав ветхий місток і поки­дав пластини в провалле. А на дні в проваллі рине й реве вода, підмиваючи крутії береги.

- Що оце ти твориш, побро? - питав Чорногор.

- Те, щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно би­тись із Кирилом Туром.

- Бре, побро! Коли думаєш, що через провалля йому не пе­рескочити, покиньмо його, а самі добере ось скоріш до тай­ни­ка.

- Еге! Може, у вас у Чорній Горі так роблять, а в нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не да­вала, і ворога під ноги топтала.

Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, ли­царство козацьке всякому розкаже!

Тим часом, як низовий розбишака мізковав про ли­царську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близь­ко. Як ось кінь - тиць! Зупинивсь над проваллєм, уперсь пе­ре­дніми но­га­ми да аж захріп, настороживши уші.

- Ге-ге-ге! - каже по другий бік, сміючись, запорожець. - Ма­­буть, не по нутру тобі такі ярки!

- Іродова душа! - кричить йому Петро. - Так-то оддячив ти па­ну гетьману за гостину!

- За гостину? - каже. - От велике диво? У нас у Січі при­їж­джай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни - ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А сі горо­до­ві кабани усе мають за власне, що перші забрались у ба­ш­­тан!

- Юда ти беззаконний! - кричить Петро. - Тебе обнімають і цілують за вечерею, а ти умишляєш ізраду!

- Га-га-га! - зареготав Кирило Тур. - Хто ж їх, дурнів, сило­вав мене ціловати? Я їм кажу у вічі, що вкраду при­тьмом па­н­ночку, а вони здуру мене обнімають. Да що про те бала­кати? Ось лучче перескоч через рівчак, то ми з тобою пока­жемо отсьому юнакові, як б'ються козаки!

Обернув Петро коня, розігнавсь - думав якраз пере­мах­ну­ти, - а кінь ізнов зам'явсь. Заглянувши в проваллє, як там ри­не вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи і водячи очима.

А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.

- Ото проява, а не лицар! - гукає. - Подивіться на такого ли­­ца­ря! Дівка ось на коні вдвох ізо мною перескочила через рівчак, а він прибіг та й задумавсь!

- Я б тобі швидко затнув пельку, - каже Петро, - якби не забув ухопити пістолі.

- Зроду я не пійму віри, - одвітовав Кирило Тур, - щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чес­ну панну шаблюку! Може б, і я зумів би зсадити тебе з коня ку­лею, та, отже, жду, поки ти надумаєшся, чи скакати, чи до­дому вертатися.

- Проклята шкура! - каже Петро, зскочивши з свого коня. - Во­вки б тебе їли! Обійдусь я й без твоїх ніг!

Да й одійшов назад, щоб розігнатись. Догадавшись, що він задумав, Леся затулила од страху очі і молилась богу, щоб до­поміг йому. Тілько дарма вона лякалась. Хто б не спо­­гля­нув на його високий зріст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках і в ногах, усяк би ска­зав, що не зовсім іще лихо. Справді, розі­гна­вшись, скак­нув Петро і якраз досяг до другого берега. Аж тут берег під ним - хруп! Одколовсь, і вже козак похи­ливсь назад. Загув би як­раз головою в саме проваллє, да Кирило Тур прискочив і вхо­пив його за руку.

- Мистець, братику, їй-богу, мистець! - каже весело ши­байголова. - Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, те­пер я рад з душі стукнутись із тобою шаблями.

- Слухай, приятелю, - каже, дишучи важко, Петро, - не бу­ду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не під­німе­ться.

- Як се? Ти одступаєшся од бранки?

- Ні, одступлюсь перше од душі!

- Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?

- Оддай, брате, мені її без бою. Не будем марно крові про­ливати.

- Га-га-та! - зареготав запорожець. - Ото ще чудасія! Бог­дане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мозок: не зовсім ти пішов по батькові. Який би враг примусив мене жар­то­ва­ти із гетьманом, коли б сам куций дідько