Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

- Не ховайсь од мене, серденько, - каже Петро. - Будь мені за рідну сестру. Не судив нам бог жить із тобою, нехай од­дають тебе за іншого, а я довіку не перестану тебе люби­ти, як свою душу.

- Лучче вже зразу розійтись да й не зустрічатись! - про­мо­вила Леся да й вирвалась од його і пішла в садок випла­кати своє горе на волі.

Отже не раз і після того прийде було і сяде в його коло ліжка, - сяде, заспіває яку смутную пісню; усе, що на душі єсть, усе виспіває. Нічого було й не говорять, дивляться ті­лько одне на одного, а що на душі робиться, усе їм ро­зумно.

А Сомко про те не думає й не гадає; да й Шрам, і Че­ре­вань, і сама Череваниха байдуже. Бо в ту старовину, ко­ли дівка за­ручена, то вже й годі, уже й не кажи що не сей, а той мені люб, а то на весь світ піде слава. Тим-то усі були й безпечні, да й самі вони, Петро із Лесею, мовчки сумовали.

Тілько що знявсь Петро на ноги, аж ось надійшла Со­мкові чутка, що воєводи од царя прибудуть швидко до Перея­слава. Годі тоді в Череваня бенкетовати; рушив за­раз Сомко у дорогу, щоб привітати їх у себе в гостині. А Шрам собі ждав не діждався генеральної ради, щоб, за­бра­в­ши з то­го боку усі козацькі потуги, іти на Тетерю. Чере­ва­нисі було на думці ге­ть­манське весіллє, а Черевань рад був гуляти хоть довіку між веселим козацтвом. І так між собою уради­ли, щоб їхав він із дочкою під Ніжень до свого шу­ря­ка Гвинтовки, осаула по­лкового ніженського; а Шрам з си­ном мав їхати у Пе­ре­я­с­лав до Сомка, гетьмана, і щоб, од­був­ши воєвод, справити ге­ть­манське весіллє на всю Україну, і на весіллі разом усю старшину до походу на Те­те­рю приклони­ти да зразу його мов сіткою й накрити, щоб не було двох гетьманів на Вкра­їні.

Як ось виїжджають за Броварський бір, за піски, аж із Пе­ре­яслава до Сомка гонець курить. Хто ж той гонець? Сам пе­­ре­яславський сотник, Іван Юско. Скоро наші розпізнали таке диво, зараз наче хто й сказав усякому, що склалось щось недобре.

- Із якими вістьми? - питав гетьман.

- Бодай і не казати, пане ясновельможний!

- Що? Невже татаре?

- Гірш од татар! Із одного Васюти народилось тобі, пане гетьмане, четверо, коли не лічити Іванця!

- Да кажи просто, щоб тобі язик усох! - крикне Сомко.

- Лучче, якби всох, пане гетьмане, ніж возвіщати тобі та­ку вість! Зіньковський, миргородський і полтавський по­кло­­ни­лись Іванцеві!

- Як? Мої полковники перейшли до Іванцевого боку?

- Усі троє, як чуєш, пане гетьмане.

- І миргородський, і полтавський, і зіньковський?

- Усі троє; оставсь при нас по сей бік Ніженя тілько лу­бенський да гадяцький.

- Чому ж мені не дано звістки?

Ще не пройшло й дня, як прийшла вона у Переяслав.

- Що ж? Як? Чи коли? Хоть розкажи толком.

- А от як, - каже сотник Юско. - Їздив наш бурмистер до кн­я­­зя Ромодановського[49] з грошима у московську ка­з­ну; аж чує, що князь у Зінькові. Завернув туди, аж там Ос­тап ми­р­городський і Дем'ян полтавський з старшиною; бен­ке­ту­ють усі у зіньковського Грицька. Ну, се ж іще нічо­го. До кня­зя - аж у князя повно запорожців, і все з тих го­ль­тяпак, що, по­пропивавши худобу, служили в козаків по дво­рах, а далі, не звикши слухати господаря, повтікали п'янствовати на За­по­рожжє. Пізнали деякі бурмистра. «Чи не од крамаря, - кри­чать, - уже вибачай, ясновельможний, У сім слові, - чи не од пе­реяславського крамаря до князя? Чорта з два тут пожи­ви­тесь! Ось ми вас, городових кабанів, хутко впораємо!» Роз­слу­хається, аж тут ось яка вродилась новина - богдай мені не чути і не казати! Князь із Іванцем побратавсь, зове його ге­тьманушкою запорозьким, оддав йому поки що Україною по Ромен владіти.

Сомко аж за голову взявся.

- Миргородський, - каже, - полтавський... проміняти мене на Іванця! Ні, пропала вже, бачу, лицарськая честь на Вкраї­ні! Положили ми її з батьком Богданом у домовину! Да гляди лиш, - каже Юскові, - чи правда ще сьому?

- Ой, коли б то сьому була брехня! - одвітує Юско. - Так от­же істинно, що Іванець у Зінькові гуляв в князя. Бачив йо­го бурмистер, так як ти мене, пане ясновельможний. А запо­ро­ж­ці­, кажуть, велику ласку у царя мають і чого по­просять, усе цар по їх робить. Тим-то князь, зазвавши пол­ко­в­ників до Зі­нь­кова, погодив їх, царевим словом, слу­хати Іванця як ге­ть­ма­на. А в нас тепер бач, як завелось? Що ко­жен себе гледить, аби йому було добре. Запобігаючи цар­сь­кої ласки, усі троє зго­дились, щоб Іванець по Ромен Україною правив.

- Так, так! - каже гірко Сомко. - Гетьмануй над нами хто хоч - чи лицар, чи свинопас, - аби ми полковниковали. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гне­ш­ся ти перед усякою поганню в дугу, аби тілько ве­р­хо­во­ди­ти над іншими!.. Ну, а Васюта ж? І той покло­нивсь Іванцеві?

- Ні, мабуть, - одвітовав сотник Юско, - бо, каже бурми­стер, попившись, запорожці і на Васюту похвалялись да й на всю го­родову старшину недобрим духом дишуть, а найбільш тії, що з винників да з парубків, що которого ха­зяїн коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддячи­ти.

- Ось якими новинами привітають нас у моїй Гетьман­щині! - каже, гірко усміхнувшись, Сомко до Шрама. - Ну, да ще поміряємось, чия візьме. О, да й провчу ж я своїх зра­дни­ків!

- Що ж ти, сину, думаєш чинити? - спитав Шрам.

- А що ж! Їхати до Переяслава, постягати до обозу підру­чнії мені полки да й стояти хоть проти цілого світу! Що мені тії князі да бояре? Що се вони видумали - шматовати Украї­ну? На­ше право козацьке, ніхто міждо нас не втру­ча­й­ся! Де два козаки, там вони третього самі судять. Поба­чи­мо, чия буде сила!

- І отсе, - каже Шрам, - замість війни з недоляшком Тете­рею, заведеться війна між сьогобочними полками! Бо вже коли загарбав у свої руки Іванець три полки, то без бою його з України не випреш. А Васюта собі підніметься, бо за ним уся Сіверія, уся Стародубівщина потягне. Дожи­дай­тесь же тепер, паволочане, поки Сомко справиться з свої­ми ворога­ми!