Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

— А де я візьму тих комбікормів, коли «для колгоспної худоби їх не вистачає? А сіна… Так вони там косять стільки, скільки хто здужає.

— Не всі здужають. Крім усього, Ярчевська ще й колгоспна пенсіонерка.

— У мене одинадцять сіл, і в кожному повно пенсіонерів. Діло тут таке: в кожного з них є діти, внуки, то хай турбуються, хай ховають. Ну, а для Ярчевської… Добре вже, коли ви клопочетесь, то, може, хоч дощок знайду. Але тільки заради вас.

— І за це спасибі.

У Синявку Турчин повернувся, коли уже добре стемніло. Сидоренка, як домовлялися, біля магазину не було. Не було і в Комахи, котрий саме повернувся з лісу й випрягав коня.

— Ви знову? — всміхнувся вимушено.

— Як бачите.

У хаті світилося. Мабуть, жінка встигла попередити чоловіка про те, що на нього чекає зустріч із працівниками міліції. Хвилюється дядько, хоч і намагається цього не виказувати. Видає голос — хриплуватий, скутий.

— Може, зайдемо в хату?

Турчинові не хотілося вести дізнання в присутності кмітливої дружини лісника.

— Можна.

Зайшли у світлицю. Не встиг Турчин присісти біля столу, дістати папір, як уже заглянула й Валентина.

— Не заважатиму? — привітно всміхалася.

— Як вам сказати? — зам'явся інспектор. — У нас чоловіча розмова. Так що попросив би…

— Ви все-таки нам не вірите? — подивилася на Турчина чорними чіпкими очима.

Коли вона рвучко вийшла, Комаха й зовсім посмутнів. Сидів, немов на дощі вимоклий. Павло причесав чорного густого чуба, окинув кімнату коротким поглядом і почав:

— Нам стало відомо, що Ярчевський двадцять шостого липня здав у Рубіжнянське ССТ двісті тринадцять кілограмів яловичини. Чи не могли б ви пояснити, де він її взяв?

Комаха розгублено блимнув на двері. Турчин був певний, що за ними стоїть Валентина. Хай підслуховує, не телепатка…

— Він здавав, а я тут до чого?

— Бачите, в нас закралася підозра, що м'ясо в Рубіжне Ярчевський одвіз вашим возом.

— Хіба один рябко в селі? — скривився лісник. — Міг узяти воза і в Іванченка.

— Не міг, бо вони не знаються. Зрештою, хіба так важко встановити, чим привезено м'ясо?

— Неважко, — зітхнув Комаха. — Але прошу повірити: пі я, ні Стасько не винні в тому, що сталося в Кип'ячому.

— Де Ярчевський узяв м'ясо?

— Він бичка не вбивав. Чого ви не хочете вірити?

— Хочу. І буду радий, якщо вдасться довести вашу правоту. Тільки ж ви не бажаєте нам допомогти, чесно розказати, як воно все було. Отже, нам треба самим доводити вашу правоту чи неправоту.

У кінці вулиці спалахнув сніп світла. Чи не Сидоренко? Де його носить? Мотоцикл звернув у чийсь двір, фара погасла.

Турчин скосив очі на лісника. З усього видно, пережинає чоловік, в ньому борються протилежні думки, але він не може вирішити, якій надати перевагу. Ну, ну, помучся…

Інспектор поволі підвівся й пішов до дверей, відчуваючи на спині гарячий погляд чоловіка. Коли вже взявся за ручку, почув благальне:

— Товаришу міліціонер!

Старший лейтенант так само повільно повернувся.

— Товаришу міліціонер, — Комаха на мить замовк, бо йому враз забракло духу. — Врахуйте, я зізнаюся добровільно… Хоча це нічого не дасть, штраф доведеться платити. І де він тільки взявся на мою голову! Та й де була моя голова? Лисицю хотів уполювати, а жахнув лося. Я не хотів уплутуватися, та де дінешся. Не пропадати ж добру. Ну, ми й зняли шкуру, м'ясо здали, а гроші поділили порівну. Якби не оте у Кип'ячому, то ніхто й не знав би…

— Лося, кажете?

— Лося. Чесне слово! Клянуся дітьми!

— Той, хто приймав м'ясо, знає, що то була лосятина?

— Ні, сказали, що яловичина.

— Возили вашим возом?

— Моїм.

— Ви самі здавали?

— Здавав і не здавав. Я тільки домовлявся, а потім подалі від гріха.

— Як ви можете підтвердити, що то була лосятина?

Комаха глянув на двері, за якими, був певен, стояла дружина.

— Вже й не знаю, як… Можна було б по шкурі, так ми її продали циганові за п'ять карбованців. Хіба що по кишках… Ще е ноги і голова… Ми все закопали там же, у Вовчому. Це недалеко від Кип'ячого.

Сніп світла знову пропоров темряву і згас біля двору Комахи. В хату, блискаючи синіми очима, хутко зайшов дільничний.

— Прошу пробачення, Павле Якимовичу, за відлучку. Діло було.

Турчин глянув на годинник — уже підбиралося до одинадцятої.

— Потім. А зараз треба поїхати в ліс. Пошукаємо там сліди забитого лося. У вас ліхтар є? — спитав у Комахи.

— Знайдеться.

— Тоді збирайтеся. Ми вас почекаємо у дворі.

Як вийшли надвір, Сидоренко сказав, що був на хуторі Кам'яному.

— Чого це вас туди носило?

— Це найближче до Кип'ячого. Тамтешні люди теж пасуть корів у Кип'ячому. Так от: я натрапив на чоловіка, який двадцять шостого липня після обіду бачив у Кип'ячому лісника Іванченка.

— То його обхід?

— Ні. А двадцять сьомого, як ви знаєте, він здав м'ясо. Виходить, якщо не Комаха, то…

— Іванченко, — здогадався Турчин.

Ранком другого дня Турчин поїхав у Синявку разом із слідчим прокуратури Скрипкою. Біля сільмагу на них уже чекав дільничний інспектор. Його молоде, веснянкувате обличчя було напружене й воднораз стривожене.

— Що сталося?

— Стасько втік.

Скрипка саме приготувався вилазити з коляски, вже й підняв на руках обважніле тіло, і так на якусь мить застиг, потім знову сів. Турчина теж вразила новина, можливо,