Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

— У неї ще були, і я знайшов.

— Коли саме, до смерті матері чи опісля?

Стасько подумав і сказав:

— Десь перед тим, — і додав: — А матері я не вбивав, і ви дурно до мене пристаєте.

Відпустивши Ярчевського, Павло пішов по сусідах, але ніхто не знав, чи були в Югини іще гроші, як і не знали, коли вони у Стаська завелися вдруге. Правда, кістлявий дідок порадив звернутися до продавщиці:

— Здається мені, він розбагатів у ті дні, як Югини не стало, — говорив повагом. — Я десь у ті дні був у сільмазі і бачив, як Стасько брав дві пляшки «Пшеничної». А раніше на вино налягав.

Продавщиця, середніх років, білява, худа й висока молодиця, подумала лиш хвильку й сказала:

— У понеділок я була вихідна, у вівторок Стаська в магазині не бачила. А в середу… Точно: в середу він купив дві пляшки «Пшеничної». Витяг купюру на двадцять п'ять.

За вікном задиркотів мотоцикл дільничного інспектора, і Турчин вийшов на вулицю. Ще віддалік помітив, що Сидоренко збуджений — зіскакував з мотоцикла похапцем, молоде, ледь всіяне ластовинням обличчя світилося нетерплячкою.

— Є новини?

— Є. Та ще и які!

Лейтенант, щоб перевести дух, зняв білий шолом, витер хустиною лоба, аж тоді заговорив:

— Двадцять шостого липня Станіслав Ярчевський здав у Рубіжнянське сільпо 213 кілограмів яловичини.

Старший лейтенант і собі зняв кашкета, провів долонею по чорному густому чубові.

— Ще хто здавав у ці дні?

— Всього шість чоловік. Нам наказано зайнятися двома.

— Хто другий?

— Лісник Володимир Іванченко. Той, що живе в лісі, на кордоні. Я його знаю. Загребуща натура, скажу я вам. Недавно попався на крадіжці лісу. Зняли з роботи й дали умовно рік. Але з роботою фікція виходить: лісником призначили його жінку, а вона як працювала здимщицею, так і працює, а він як глядів ліс, так і глядить.

— Зрозуміло… Ще є новини?

— Ніби все. Ще, правда, натрапили на крадія лісу. Їхав возом на гумових колесах. Судмедекспертиза встановила, що смерть Ярчевської настала двадцять шостого липня між сімнадцятою і вісімнадцятою годинами.

Турчин, нарешті, поклав на голову кашкета й глянув на вулицю. Була вона порожня, лиш майже в кінці її, під поваленим тином, породиста свиня з чималим виводком рилися в землі. І в магазин, скільки там був, завітала всього одна бабуся. А в селі ж до півтори сотні дворів.

— Що ж, підемо до Ярчевського. Почуємо, якої тепер заспіває.

Однак поговорити зі Стаськом не вдалося — розкинувши руки, лежав навзнак поперек ліжка, і скільки його не будили, навіть очей не розплющив. Із години на годину мали приїхати дочки покійної (їх викликали телеграмами), завтра привезуть труп, там похорон, отже, дізнання Ярчевського розтягнеться ще на два дні. А тут дорога кожна хвилина.

— Гайда до Комахи! Йому теж є що нам сказати.

Але й тут невдача: Комахи дома не застали. Дружина сказала, що запріг коня й поїхав у ліс.

— Може, щось передати? — улесливо заглядала в очі.

— Як повернеться, хай чекає нас.

До заходу сонця зоставалося з півгодини. Коли повернеться Комаха — невідомо, а їхати з села, не поговоривши з ним, Турчин не міг.

— Значить, так: ви залишитеся тут, почекаєте Комаху, а заодно переговорите з людьми, — мовив до дільничного. — Багато вже повернулося з роботи. Я ж махну в Біляки, треба з начальством зустрітися.

Біляківського голову колгоспу Павло знав. Чоловік мовчазний, понуристий, завжди чимось невдоволений, на районних зібраннях його часто критикували, бо господарство не завжди зводило кінці з кінцями. Може, й замінили б, чим не раз погрожували, тільки не було охочого сісти на безлюдні і найбідніші в районі землі. Турчин сподівався, що він поцікавиться вбивством, і тоді розмова потече невимушено. Але голова про це й не заїкнувся. Довелося починати самому:

— Що ви думаєте про вбивство у Кип'ячому?

— А що тут думати: ці п'янюги на все здатні. Як ото таке можна: чоловік два місяці нічого не робить, пиячить день при дні, а міліція і палець об палець…

— Докір справедливий. Але ж іще є сільська Рада…

— Теж до всіх руки не доходять. Ви що ж, думаєте, він один все оте накоїв? — перевів розмову на інше голова.

— Один він не міг перенести на плечах бичка аж у Рубіжне. Тут потрібна підвода. У Синявці кінь є тільки у вашого лісника Василя Комахи.

— Так Комаха ж не п'яниця. Ліс глядить добре і кожного року продає колгоспові по дві-три голови худоби. Цього року угоду склав аж на чотири. Ви краще до Іванченка придивіться. Хапуга він, яких світ не бачив. Одна хата в селі, другу в райцентрі будує. І все з лісу. Гендлює ним, як своїм. Череду худоби держить, але нашому колгоспові не продає. А тим, з кого має користь. З нас нічого не потягнеш. Ми бідні, аж сині.

Голова вмовк, його широкі губи ледь посіпувалися. Отже, не такий він уже понура, як говорять про нього. Має на лісника злість, а в злості людина чого не наговорить. Коли Павло повів мову про труну для Ярчевської, голова ще дужче спохмурнів.

— Якщо за колгоспний рахунок я почну робити труни всім бабам і дідам, які вмирають, то ми зовсім прогоримо. А ще такій, як ця Ярчевська. Від неї ж користі колгоспові не було й на копійку. Худобу й ту продавала кому завгодно, аби тільки не в наш колгосп.

— Вона одна така?

— Якби одна. Вся Синявка.

— А мені інше розказували: три роки упідряд ви складали з людьми угоди, в яких зобов'язувалися видавати комбікорми, сіно. Люди м'ясо, молоко продавали, а ви