Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

Петер одружився з немолодою вже дівчиною, що мала трохи грошей, і брати купили однопокладовий човен. На ньому вони возили до Німеччини лососину.

У Петера не раз іще з’являлися ознаки святенництва, такі знайомі Ларсові. І Ларс боровся з ними, як тільки міг.

Та ось Петерова дружина, народивши йому хлопчика, надто швидко встала, тяжко захворіла й померла.

Це лихо остаточно відвернуло Петера від «світової марноти», він почав учащати на молитовні сходини й став такий суворий до сина, як небіжчик батько був колись до них. Ларс мимоволі опирався тому, щоб його власне дитинство ще раз перейшло на небожеві, й нишком протидіяв братові: вчив хлопця стрибати з купальної вежі вниз головою й пірнати на глибину восьми футів. Це відповідало хлопцевим природним нахилам, і коли Петер дедалі більше вбачав у синові «дитя грішного світу», то все місто мало його за чудового хлопця. Він міг заіграшки кілька разів поспіль переплисти від крайньої куги до купальні — десь із півмилі.

Коли хлопцеві було дванадцять років, він утонув, рятуючи дівчинку, що впала під кригу. Під час його похорону все містечко вивісило жалобні прапори.

Однак Петера синова смерть зовсім доконала, його хвороблива релігійність швидко обернулася на божевілля. В щоденному жатті воно виявлялося в тому, що він ненастанно зітхав, молився, зводив очі до неба. Ларс уже навіть не пробував нарозумити брата і радий був, коли хоч сам міг утриматися від Петерової святобливості, яка сягала так далеко, що той уклякав і молився за нього. Ларс не годен був утримати брата від тих нападів, але любив його не менше, ніж колись, і ставився до нього якомога обережніше.

З часом Петер цілком стратив глузд, і йому вроїлося, що хлопець попав до пекла. Він бігав на всі молитовні збори, навіть до баптистів і до Армії спасіння, а як на нього находив туман, — вставав і починав проповідувати. Члени тих сект казали, що Петеровими вустами промовляє бог.

Так малися справи на початок цього оповідання.

Спливло кілька годин, ось-ось мав зійти місяць, і над обрієм заясніло небо. Але на морі й далі здіймалися високі хвилі, вітер ревів, а навколо човна так само залягала густа темрява.

Ларс відчув, що втомився, бо ж то не легко стерну, вати човном у таку негоду. Хоч би Петер швидше прийшов. Ларс уже подумав, чи не покликати його.

Раптом він почув, що передня ляда зарипіла, й побачив, як із отвору повільно піднялася темна братова постать, вимальовуючись проти неба. Петер пішов на корму. Ларс саме хотів спитати, як він себе почуває, коли враз той похитнувся й полетів у воду.

Ларс похолов.

— Петере! — крикнув він. — Петере! — І перехилився через облавок, мацаючи в темряві.

Однак човен швидко плив далі. Ларс повернув його назад і почав злякано гукати брата, вдивляючись у кожну чорну пляму серед мороку. Тоді прив’язав стерно, схопився й спустив вітрило. Човен спинився, похитуючись на хвилях. Більше як годину Ларс ненастанно гукав брата і вдивлявся в темряву. Щось наче зітхнуло під форштевнем, і Ларс кинувся туди, став навколішки коло передньої щогли, простяг до води руку й почав ласкаво кликати, немов приманював лебедя. Потім задумався й замовк, тільки дивився поперед себе невидющим поглядом і безгучно ворушив губами. Раптом він помітив на хвилі за кормою чорний гребінь, подумав, що то братова голова, одним махом кинувся туди й запустив руки у воду…

Так застав його досвіток.

Аж тепер він по-справжньому збагнув, що сталося. Страхітливість того лиха поволі входила в Ларсову свідомість, аж поки воно постало перед його очима в усій своїй жахливій непоправності. Обличчя йому люто скривилося, наче він когось проклинав. Але тільки на хвилю. Тоді злагідніло, очі потеплішали; він вернувся до стерна й рушив далі своїм курсом.

Коли перед полуднем човен прибув до німецького порту, на ньому, проти звичаю, побачили самого тільки Ларса. Він сидів коло стерна і кермував машинально, був на диво неуважний і не озивався, як до нього хто говорив. Човна мовчки почали розвантажувати, а Ларс і далі не відходив від стерна і байдуже стежив за роботою.

Більше він не возив лососів до Німеччини.

Тепер його так і прозивали: божевільний Ларс Велетень.

Він жив самотою в своїй хаті, ніхто йому не варив, ніхто не прибирав, — він сам давав собі раду. Людям дуже кортіло довідатись, що робиться в Ларсовій хаті, але ніхто не зважувався зайти до нього, тому всі вдовольнялися тільки здогадами. Діти вірили, що вночі він сидить коло віконця на горищі з ножицями, якими стрижуть овець, і чатує на диявола. Одна сусідка запевняла, що Ларс варить нечищену картоплю й нечищену рибу впереміш: вона буцімто одного разу бачила, як він виціджував з чавунця брудну воду. Поважніші люди побоювалися, щоб він часом колись не наклав на себе руки. З чого він жив — ніхто не знав до пуття, проте громаді не доводилось його утримувати, та вона не дуже тим і переймалася.

Та Ларсові не багато було й треба. Подеколи він випливав човном у невеличку протоку, що кінчалася біля пристані й не мала господаря, і ловив там тріску. А ще брав відерце зі смолою та квачика і самохіть ішов смолити чужі причальні палі. Всі вже звикли до того й давали йому за роботу якийсь дріб’язок. А здебільшого він сидів на лавці коло церкви, курив люльку-носогрійку й дивився на море. Коли хтось із давніх приятелів підсідав до нього й заводив про щось мову, Ларс хитро примружував очі й відповідав сухим, терпким сміхом. А як розмовник і далі не давав йому спокою, то замість хитрощів у Ларсових очах з’являлася недовіра, він уже не сміявся, а починав сварливо бурмотіти. Всі розуміли, що тепер пора йти. Одного вантажника з пристані, який робив собі сміх з Ларса і вчасно не втік, він звалив додолу й так гупнув у живіт, що потім той довго хворів. Тоді в містечку стали міркувати, чи не відіслати Ларса Велетня до божевільні; але в такому разі за нього треба було платити, — а можна ж його просто не зачіпати.