Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

Він відчував, що мусив би журитися, і соромився за свою байдужість. Він несміливо позирнув на брата. Той сидів коло бочки і раз у раз заганяв у клепки свого ножа, тоді знову витягав. На мить очі його спалахнули чудним диким блиском, потім Ларсові здалося, що в них сяйнула така сама владність, як була в батьковому погляді. Та ось вона згасла, і Петер, немов щось відганяючи, провів рукою по чолі.

— Диявол! — простогнав він і сховав обличчя в долонях.

— Дурниці! — сказав Ларс. — Це все проповідники, тільки вони винні!

Він поклав руку братові на плече, щоб заспокоїти його, але той здригнувся, і Ларс швидко відсмикнув руку.

Коли за деякий час Ларс зайшов до каюти, Петер сидів перед розгорненим місіонерським молитовником і співав псалом, що його вони вчили колись у недільній школі:

Хочеш на небі бути в раю? Душу завчасу рятуй свою. Думай за бога, за його суд, Поки є час, поки ти тут.

Того молитовника брати ні разу не розгортали за всі роки своєї морської служби.

Ларс відчув, що диявол, який мучив його малим, знову висунув голову, щирить зуби й глузливо показує братові язика. Він обережно відібрав від Петера молитовника й попросив його помогти в якійсь зумисне вигаданій роботі. Потім пив з ним вино, аж поки Петер повеселішав. А ввечері, діставши дозвіл, сам повів його до жінки з Гібралтара. Аби тільки брат тепер забув свою молитовну маячню, а решта все якось уладнається.

Петер знову ожив. Увечері він, сяючи з радощів, сидів під миртами й намовляв свою любку їхати на північ, до Гамбурга. Там вони зустрінуться, разом вирушать до нього додому, на Борнгольм, і одружаться. Жінка лащилась до Петера, шептала йому на вухо, як чудово буде вирватися з цього пекла, податися в чужий край і нікого більше не знати, крім нього та його любого брата. От тільки вона завинила господині за білі сукні. Петер намовляв її втекти так, але вона не згоджувалась. Тоді Петер віддав їй на сплату боргу і на дорогу всі свої гроші, а що не ставало, — доклав Ларс.

Судно було готове в дорогу, чекали тільки лоцмана, щоб виплисти в море. Капітан дозволив Петерові скочити до крамаря на пристані купити черевики, тільки сказав не баритися.

Лоцман уже піднявся на судно, а Петера все не було. На нього чекали цілу годину, капітан лаявся: людей він мав обмаль. Ларс довго видивлявся на берег, дивувався й тривожився. Чи Петер знов устругнув якусь штуку, чи просто забарився? Він до останньої миті сподівався, що ось-ось побачить, як брат мчить майданом до пристані, перескакує через поруччя. Однак судно вже повільно відчалювало, а Петер не з’являвся.

Ларса це так приголомшило, що він мало сам не зломився. Він ніколи не розмірковував над тим, яка велика його любов до брата, але тепер знав, що не годен кинути його напризволяще в чужому краю.

Малага зникла за обрієм, сонце зайшло за гори, запав морок. Ларс пішов спочивати: йому випадала собача вахта — з дванадцятої до другої години. Коли десь біля півночі його збудили і він перебрав вахту, судно пливло Гібралтарською протокою. Вітер був ходовий, однак течія тут завше тягне судно назад, тому вони трималися ближче до скелі, щоб не плисти серединою, де течія найдужча. На це Ларс і розраховував.

Коли судно опинилося десь за чверть милі від Гібралтарської скелі, стерновий почув попереду хлюпіт і побачив, що Ларса нема на баку, де він ніс вахту. Стерновий гукнув: «Людина за облавком!» — і здійняв тривогу. На поміст вийшов капітан; він зразу втямив, що Ларс стрибнув у воду навмисне, і з люті схопив рушницю й стрельнув туди, де мав би бути втікач. Спочатку він намірявся послати по Ларса шлюпку, але передумав: треба було скористатися ходовим вітром, щоб не довелося цілими тижнями чекати нової нагоди вибратися з протоки. Отже капітан обмежився записом у корабельному щоденнику, і судно попливло далі своїм курсом.

Опинившись у воді, Ларс найперше почав звільнятися від зайвого одягу. Скинути непромокальну куртку й плащ було не штука, більше довелось поморочитися з важкими гумовими чобітьми. Коли пощастило впоратися й з ними, Ларс трохи погойдався спокійно на хвилях, тоді поплив у напрямку фортеці. Течія зносила його вбік, і минула ціла година, поки він досяг неприступної скелі. Де плазом, а де плавом Ларс обминув скелю, непомітно пробрався повз сторожу на вузенький пересип, що з’єднує Гібралтар з Іспанією, і рушив пішки в напрямку Малаги. Вдень він ховався, боячись, щоб його не спіймала сільська сторожа, а вночі мандрував далі. Годувався Ларс виноградом і овочами, що їх крав по садках. За три дні він був Уже в Малазі і, трохи попитавшись, знайшов брата в одному англійському місіонерському притулку.

Петер, зійшовши на берег, сховався і стежив за судном; як тільки воно вийшло в море, вік подався до своєї любки. Але прийшов невчасно: жінка не сподівалася його й не хотіла впустити, — в неї саме гостив англійський капітан. Петер удерся силоміць і добряче налупцював гладкого капітана, як той спробував вигнати його. Другого дня капітан відчалив з Малаги і забрав жінку з собою. Петер став сам не свій, він пиячив з вантажниками-неграми й затіяв бійку з поліцією. І саме як поліція хотіла його арештувати, нагодився місіонер-англієць і забрав Петера з собою до притулку.

Коли прийшов Ларс, Петер сидів з якимось нервовим молодиком в окулярах, що мав кучеряву бороду й лев’ячу гриву, і вивчав «Відкриття Йоана Богослова». І Ларс виразно побачив, як демон, що мучив його в дитинстві, просунув між ними голову й глузливо показав язика.

Ларсові не легко було видерти брата з місіонерових пазурів. Вони найнялися на німецький корабель, що плив до Штеттіна, а звідти повернулися додому. їм набридло плавати по світах, вони осіли в Ренне, придбали за свої заощадження човна та снасть і стали рибалити. Мешкали вони разом і перевезли до себе матір. Потім