Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

Шухевич, яким стоїть пам’ятник на Червоній площі». Намагаюсь їм пояснити ще таке: «Шановні росіяни, ви ніколи не доведете полякам, що Іван Сусанін — класний пацан. Ви ніколи не поясните нам після Голодомору, що ви наші історичні брати. Після того, як ви загарбали Крим, ми не повіримо. Тож коли я бачу щорічну істерію з приводу 9 травня, розумію, що це імперські амбіції з боку Росії. Це день жалоби для всього світу, а не свято зовсім. Я хочу нагадати, що Другу Світову почала російська армія разом з Вермахтом і що Сталін був союзником Гітлера. І чомусь, коли Бандера використовував Гітлера набагато менше, то Сталін залишається хорошим, а Бандера поганим. Бандера сидів три роки в концтаборі. А воював проти загарбників, які прийшли на його землю. Він системно воював, зокрема проти поляків, і після вбивства міністра внутрішніх справ п. Перацького міг утекти, але з однодумцями йшов до суду публічно. Бо це були герої і патріоти. Потім Бандера воював і з росіянами, які прийшли на його землю і почали вбивати дітей. Бандера відстоював свою мову, свою землю. Він не йшов війною на Росію. Він сказав: «Якщо хтось прийде на мою землю, я буду різати йому горлянку від вуха до вуха, незалежно від того, хто це буде — німець, росіянин чи поляк», — і я в цьому його підтримую. Якщо росіянин полізе на мою землю, щоб її загарбати, — у мене, як і в Бандери, виникне бажання його вбити. Ця земля українська.

Мені пощастило сказати зі сцени Майдану багато речей, спробую виокремити найголовніше. Перше — я ніколи не буду їздити по вулиці Грушевського, по Інститутській, по Хрещатику так, як їздив раніше. Тому що ніколи не забуду, де лежали вбиті і де були снайпери. Ці вулиці і ці тротуари вже до смертного одра для мене змінилися — і моє ставлення до них змінилося. Я розповідатиму дітям про Майдан саме те, про що вони обов’язково читатимуть у підручниках історії, і навчу своїх дітей гідному ставленню до рідного міста і людей у ньому.

Вибране з наговореного 8.04.2014 року. Розмовляв Антін Мухарський
Янголи Майдану

П’ятеро львівських студентів — 18-річний Ігор Фльорко, 18-річний Ігор Галушка, 19-річний Павло Дьокін і 20-річні Микола Притула та Андрій Седлер — дружать з дитинства. На ЄвроМайдан побратими їхали разом, попри сльози й благання рідних, матерів, сестер, які відмовляли їх від поїздки в революційні дні 19-20 лютого. Хлопці розуміли, що цього разу вирушають не на мирний протест, наражають своє життя на смертельну небезпеку. На Інститутській, в самому епіцентрі боїв вибухали гранати, у найсміливіших влучали кулі, Ігорю Галушці поцілили в брову, але, на щастя, очей не зачепило... Побратими витягали з-під обстрілу на Інститутській поранених і загиблих, диво — що вони самі лишилися живими. Ігор Фльорко врятував Сергія Трапезуна: «Я перейшов дорогу і почав тягнути Сергія... Він був один із перших в «черепашці» у нього було три кульові поранення ніг. Він подавав знак, що йому по­трібен медик, але коли іншого хлопця, що був поруч і ще рухався, снайпер добив, він перестав махати рукою. Я дотягнув його до готелю «Україна». Жоден із Янголів, попри застереження старших бувалих бійців Самооборони, не залишився в КМДА, всі пішли «на передову», в саме жерло історії кривавого протистояння на вулиці Інститутській. «Таке враження, що ми бігали там як сп’янілі… ми не розуміли, де були. Все переплуталось», — пригадує Павло Дьокін. Скільки разів хлопці повертались від готелю «Україна» на Інститутську — вони не пам’ятають. Потім, коли дивилися відеозйомку тих фатальних годин, не вірили, що стільки разів поверталися на Інститутську: «Минуло десь зо три години, а нам здавалося, що лише 15 хвилин», — розповідав журналістам Микола Притула. Спробуємо відтворити перебіг подій за розповідями побратимів.

Андрій Седлер: Я приїхав на Майдан — бо в мене вкрали моє майбутнє. Я завжди був прихильником того, щоб Україна вступила в Євросоюз. Тому що потрібні зміни в законодавчій базі, докорінна зміна силової і владної структури як такої. Я впродовж чотирьох місяців жив у США і відчув різницю між тим, як живемо ми в Україні і як живуть громадяни там, на Заході. Вони горді з того, що вони американці. Я теж хотів би гордитися своєю країною, в якій розумний президент і влада, яка дійсно дбає про народ і його майбутнє. Різниця між цивілізованими країнами і нами — величезна — в культурі, вихованні, ставленні до людей. У нас досі на всьому — сліди совдепії.

Павло Дьокін: 18-го лютого ми з друзями і побратимами знову поїхали до Києва, бо не могли лишатися осторонь подій. Автоколона з автобусів і авт організовано відправилась зі Львова. Там, на Майдані стояли жінки і діти, мені б соромно було комусь сказати, що я мав шанс поїхати і знехтував ним. Поїхав — щоб бути хоч чимось корисним, так, знав що стріляють, але не з бойової зброї… Я був готовий до радикальних дій, бо краще померти стоячи, ніж жити на колінах.

Андрій Седлер: Мені соромно, що я не був під час подій на вулиці Грушевського, знайшлися причини, матеріальні зокрема. Коли я їхав на Майдан в лютому, то не казав нікому з рідних, та за 15 хвилин до виїзду мама мене побачила і наказала залишатися вдома. Я знехтував її словами і з двома гривнями пішов з дому. Мій батько мені тоді сказав: «Моє покоління втратило свій шанс щось змінити в Україні, не знехтуй цим шансом зараз». Ці слова відлунюють в мені досі і залишаться назавжди. Вони вже стали моїм життєвим кредо.