Юстейн Гордер - Помаранчева дівчинка

віллами на Конюшинній. То був чималий пагорб, порослий кущами та деревами. Здається, там навіть стояла пісочниця і гойданка. А кілька років тому з’явилися ще й лавки.

Я знову глянув на Помаранчеву дівчинку. Раптовий дрож пронизав моє тіло, напевно, приблизно так відбувається пробудження від глибокого гіпнозу. Я міцно, з усієї сили стиснув її руки і ледь не вибухнув плачем.

— Вероніка! — скрикнув я.

Вона розквітла усмішкою. Але мені здалося, що й вона крадькома витерла сльозу в кутику ока.

Я сидів і дивився їй у вічі, погляд мій уже не тріпотів знічено. Ніщо вже більше не могло мене стримати, куди й поділася сором’язливість. Я так осмілів, що готовий був оголити душу перед нею. Без вагань віддався їй на поталу. Який тягар спав з моєї душі…

Напевно, ніяка інтимна близькість не здатна конкурувати із взаємною глибиною та відданістю в погляді двох пар очей, які, раз стявшись, уже не відпускають одне одного.

Дівчинка з карими очима мешкала на Ірисовій вулиці. Ми не розлучалися цілими днями, відколи навчилися ходити, принаймні відколи навчилися говорити. Ми пішли разом до одного класу в школі, але в першому класі після Різдва родина Вероніки виїхала з міста. Нам виповнилося по сім років. Минуло якихось дванадцять чи тринадцять років, однак відтоді ми так ні разу й не бачилися.

Ми завжди бавилися удвох у великому саду на Конюшинній, між кущами, квітами та деревами. Це в тому житті ми були вивірками, так, справжніми вивірками. Якби Вероніка не переїхала тоді з Ірисової вулиці, безтурботне дитинство однаково невдовзі би закінчилось. Бо вже й так на шкільному подвір’ї мене поза очі обмовляли, мовляв, граюся лише з дівчатами.

Мені згадалася пісенька, яку хтось із нас підслухав удома, і вона прижилася під час наших забав у саду: «Маленьке хлопча любить мале дівча. До смерку в цьому раю будують країну свою…»

— Але ж ти мене не впізнав… — у її голосі все ще вчувалося розчарування, майже образа. До мене раптом заговорила семирічна дівчинка, а не доросла двадцятирічна жінка.

Я не міг відвести від неї погляду. Її червона сукенка видавалась мені невимовно гарною та зворушливою. Я бачив, як дихає її тіло: сукенка здіймалася і опадала, здіймалася і опадала, немов морський прибій набігав на чарівний пляж, а пляжем була сукня.

Я підвів голову і помітив жовтого метелика між листям помаранчевого дерева. То був не єдиний метелик, який потрапив мені на очі того дня. Їх було багато.

Я показав на нього і запитав:

— Хіба міг я впізнати маленьку личинку, яка обернулася метеликом?

— Яне Улаве! — суворо осмикнула вона мене. Більше й слова ми не зронили про це чудо перетворення дівчинки на жінку.

У мене ще була купа нез’ясованих запитань. Зустріч з Помаранчевою дівчинкою замалим не довела мене до божевілля, у всякому разі зворохобила усе моє єство. Я відразу рушив напролом.

— Ми зустрілися в Осло. Тричі бачилися, і відтоді я ні про що більше не можу думати. Та раптом ти зникла, випарувалася… Тебе важче було втримати, ніж упіймати голими руками метелика. Але навіщо чекати шість місяців, щоб побачитися знову?

Звичайно, одна з причин — потреба подорожі до Севільї. Це зрозуміло. Однак чому для Помаранчевої дівчинки було так важливо пробути в Іспанії аж півроку? Через отого данця?

Ти, Ґеорґу, без сумніву, маєш уже відповідь на це запитання, бо знаєш, чим найбільше в житті захоплюється Вероніка. А от я тоді такої відповіді не мав… Пишучи тобі листа, я невідступно думаю, чи висить ще й тепер на стіні передпокою велика картина з помаранчевими деревами. Вероніка каже — тобто на момент писання, — ніби та картина — вчорашній день у її творчості, та заради тебе я сподіваюся, що вона нікому її не віддала і не виставила на горище. Якщо усе ж так сталося, розшукай картину!

Вона сказала:

— Мене прийняли до мистецької школи, чи радше школи малярства. Я вирішила закінчити тут курс навчання, бо це важливо для мене.

— Школа малярства! — я був вражений. — Але чому було не сказати про це на Святвечір?

Вероніка завагалася з відповіддю, тож я вів далі:

— Пам’ятаєш, який тоді сипав сніг? Пам’ятаєш, як я гладив тебе по волоссю? Пам’ятаєш, як зненацька задзвонили дзвони саме тієї миті, як під’їхало таксі? І ти зникла!

— Я все пам’ятаю. Немов дивлюся фільм. Пригадую, наче перші кадри дуже… романтичного фільму.

— Тоді не розумію твоєї таємничості…

Її личко посерйознішало.

— Напевно, ти впав мені в око ще у фройнерському трамваї. «Знову», — скажеш ти. Так, але вже зовсім по-іншому. Потім ми ще кілька разів зустрічалися, я гадала, що ми цілком можемо потерпіти одне без одного півроку. Вважала розлуку навіть потрібною. У дитинстві ми були дуже близькими. Але ж ми вже не діти. Можливо, нам було би корисно потужити одне за одним. Я боялася, щоб наші стосунки не стали продовженням дитячої дружби за давньою звичкою. Хотіла, щоб ти заново відкрив собі мене. Упізнав, як я тебе упізнала. Тому й не зрадила, хто я насправді.

Не пригадую дослівно, що я відповів, та й усього, що сказала Помаранчева дівчинка, також не пригадую, проте що далі ми розмовляли, то частіше перестрибували з теми на тему, від одного епізоду до іншого.

— А данець? — запитав я, дочекавшись слушного моменту. Було відчуття, ніби я милостиню в неї випрошую. Так по-дурному і дріб’язково.

Відповідь була короткою, навіть стриманою:

— Він називається Моґенс, вчиться разом зі мною. Здібний хлопчина. Я рада, що тут є ще хтось із Скандинавії.

Мені замакітрилося в голові.

— А звідки він знає моє ім’я?

Я ще й тепер запитую себе, чи не зашарілася вона тоді, але з певністю сказати не можу. Можливо, то був легкий відсвіт її червоної сукенки, до того ж, уже стемніло, і лише залізні ковані ліхтарні жовтим мерехтливим сяєвом освітлювали спорожнілу площу. Ми замовили пляшку червоного вина Рібера дель Дуеро і попивали з келихів.

— Я намалювала твій портрет, — озвалася Помаранчева дівчинка. — 3 пам’яті, але схожість є. Моґенсові він подобається. Колись тобі покажу. Портрет називається просто Ян Улав.

Отже, на поштовій листівці Вероніка намалювала своє обличчя. Про це можна було уже й не запитувати. Мене гризло інше:

— То це не Моґенс сидів у білій тойоті?

Вона засміялася. Наче хотіла змінити тему розмови.

— Невже ти думаєш, що я тебе не бачила тоді на Юнґсторґет? Тож через тебе я там була…

Цього я вже збагнути не міг. Вона, як на