Ернст Юнгер - На Мармурових скелях

— були гордістю старого, і, напевне, чималою мірою й через них мерзота з ялинників цими роками далеко обминала його землі. Для зграї легких собак він розводив прудких леврет, яких вільні араби тримають у своєму таборі і яких їхні жінки вигодовують своїми грудьми. На тілі тих собак кожен м’яз проступав так чітко, наче його оголив анатом, а рух так заполонював їх, що вони навіть уві сні раз по раз здригалися. З усіх бігунів на землі їх міг випередити хіба гепард, та й то лише на короткому відтинку. Вони гналися за здобиччю в парі, зрізуючи дуги, і ловили її за карк. Проте були й леврети-одинаки, що, схопивши здобич за шию, звалювали її на землю й тримали, поки надходив мисливець.

Для зграї важких собак старий плекав молоських догів, чудових, у ясно-жовту й чорну смужку тварин. Безстрашність цієї раси була ще й підсилена через схрещування кров’ю тибетських догів, яких на римських аренах випускали проти турів і левів. Порода виявлялася в їхній величині, в гордій поставі і в тому, як вони тримали хвоста. Майже всі ті собаки мали глибокі шрами на спині — пам’ятки про полювання на ведмедів, залишені ударами їхніх лап. Коли ведмідь виходив із хащів на луку, то мусив триматися узлісся, бо якщо ті собаки доганяли й спиняли його, то загризали на смерть, перше ніж мисливець устигав зняти з нього шкуру.

Собаки борюкалися, гарчали, качалися на внутрішньому подвір’ї, і з їхніх червоних пащ блискали страхітливі ікла. Палахкотіли смолоскипи, бряжчала зброя і лементували жінки, що гасали подвір’ям, наче розполохані голуби. Той гармидер тішив старого. Він правою рукою задоволено кудовчив бороду, а лівою гладив широкого кинджала в червоних піхвах, що висів на поясі. А ще він на ремінці, накинутому на зап’ясток, носив важку двосічну сокиру.

Потім челядники в шкіряних нарукавниках, що сягали до самих плечей, кинулися на собак і пов’язали їх міцним мотузом із коралини у два смики. Ми вийшли з брами з погашеними смолоскипами і, поминувши останні межі Беловарових земель, подалися до лісу.

Зійшов місяць, і в його сяйві я віддався думкам, що посідають нас, як ми йдемо в невідоме. Я пригадав чудові місячні години, коли ми їхали в авангарді наших загонів, а за нами в холодному світанку лунав хор молодих вершників. Наші серця билися так радісно, і всі скарби цього світу здавалися нам нічого не вартими порівняно з очікуваною втіхою короткого й почесного походу. Ох, як відрізнялися ті години від цієї ночі! Тепер у бляклому місячному світлі мерехтіла зброя, що скидалася на пазурі та роги страховиськ. Ми простували до лісів, заселених лемурами, де не існувало людських законів і правил, де нам не судилося здобути ніякої слави. Я з великою гіркотою відчував марноту честі й величі.

Але мене втішало те, що я вибрався до лісу не з любові до таємничих пригод, як першого разу, коли шукав Фортуніо, а задля доброї справи, та ще й на поклик людини високого, могутнього духу. І я поклав собі не піддаватися ані страхові, ані запалові.

23

Ще поблизу садиби ми розділилися: наперед вислали розвідників, за ними йшла група зі смиком гончаків, а останнім — головний загін із важкими собаками. Місячне світло стало таке яскраве, що хоч і літери читай, тому кожен наш загін, поки ми ще йшли пасовиськом, було видно як на долоні. Але й ми бачили ліворуч від себе три високі тополі, як гострі списи, а спереду темну смугу Колючої Відноги, тож легко могли визначати напрямок. Ми йшли до вигину, де від лісу відходив серп Колючої Відноги.

Моє місце було поруч зі старим прихильником родової помсти коло смика легких псів, і звідти нам видно було тих, що йшли на чолі валки. Досягши смуги очерету й вільх, що відмежовувала від лісу мочар, ми побачили, як вони насторожено зупинилися, а тоді пірнули в прогалину між кущами. Тільки-но вони зникли в нас із-перед очей, як щось прикро заскреготіло й клацнуло, наче залізна паща, а тоді пролунав крик смертельно пораненої людини. Розвідники вискочили з кущів назад на луку, і ми поквапилися до них, щоб перехопити їх і довідатись, що сталося.

Прогалина, до якої були зайшли розвідники, заросла високим, по коліна, дроком та вересом, мінилася в місячному світлі. А посеред неї нам відкрилася страхітлива картина. Там на важкій залізній дузі капкана, немов якась дичина, був горілиць підвішений один із молодих Беловарових челядників. Ноги його ледь торкалися землі, а голова й руки звисали в траву. Ми підбігли до нього й побачили, що він спіймався в «пастку на бевзів», як старий Беловар називав важкі залізні капкани, що їх він сам ставив, прикривши гіллям та травою, на стежках, якими ходили люди. Гострий бік дуги розітнув челядникові груди; зразу було видно, що рятунку йому немає. Проте ми спільними зусиллями розтягли пружину, щоб визволити затиснене тіло. Добуваючи його з капкана, ми виявили, що дуга була обладнана немовби акулячими щелепами з гострими зубами з блакитної криці. Ми обережно стулили пащу, а тоді викопали яму й поховали мертвого.

Ми здогадувалися, що ворожі вивідувачі стежили за нами, і справді, ще мовчки стоячи з опущеною донизу зброєю навколо знівеченої жертви, почули шелестіння в поблизьких кущах, а потім гучний, глузливий сміх десь у темряві. Тепер мочар ожив, як оживає місцина, де спить вороння, коли його хтось потривожить. Зашурхотіло й затріщало соснове шиголля, зашелестіла під чиєюсь ходою трава вздовж темних канав, де старший лісничий тримав хижі для мисливців на качок. Водночас на мочарі знявся свист і безладний гамір, наче там товклася зграя щурів. Ми чули, як ті пройдисвіти вигуками підбадьорювали одні одних, як підбадьорюють себе, попавшись на слизькому, хлопчаки й каторжники, коли вони певні, що їх більшість. І справді, їх, видно, було багато більше, ніж нас, бо і зблизька, і здалека долинав їхній зухвалий спів. Біля самих нас галасувала ватага з Лапікусьєра, ми чули це з їхньої вимови. Вони чалапали по мочарі, вгрузаючи в ньому, і квакали, як жаби:

Кетрін — то добряча хвойда.

Грудьми все гойда та гойда,

Як льоха, крутить ногами,

Брехлива до дідьчої мами.

А з високих заростів зіноваті вінчикової, з очерету та з лози їм гучно відповідали їхні поплічники. Серед того гармидеру ми бачили, як над трясовиною танцювали зеленаві світляки й перелітали в інше місце наполохані водяні птахи.

Тим часом надійшов також головний загін зі смиком