Ернст Юнгер - На Мармурових скелях

важких собак, і ми помітили: те, що челядники побачили й почули, налякало їх і вони ладні були відступити назад. Тоді старий Беловар вигукнув на повний голос:

— Гайда, хлопці, гайда! Та лісова підлота швидко підібгає хвоста! Тільки добре глядіть, щоб не втрапити в пастку!

І, не озираючись ні на кого, він рушив уперед. Леза його двосічної сокири поблискували в місячному світлі. Тепер і челядники подалися за ним, охоплені бажанням поквитатися з тими, в чиєму капкані сконав їхній побратим. Ми пробиралися крізь очерет та кущі невеличкими групами, обережно обмацуючи ногами землю. Так ми відшукували тверді помежів’я між болотами, на темних плесах яких мерехтіло листя жовтого латаття, і скрадалися повз присохлий рогіз із темними качалками, що пускали пух. Невдовзі ми почули зовсім близько від себе голоси, й повз наші скроні засвистіли кулі. Настав час челядникам нацьковувати собак: шерсть на них настовбурчилася, а очі заблищали, як жарини. Нарешті їх відпустили, і вони, радісно повискуючи, метнулися, мов білясті стріли, в темні зарості.

Беловар правду казав, що та потолоч не зможе опертися нам, — тільки-но собаки загавкали, як ми почули переляканий лемент, що швидко віддалявся в кущах. Собаки, валуючи, мчали за втікачами. Ми чимдуж кинулися назирці за ними й побачили по той бік чагарів невеличкий мочар, рівний, як тік. Саме до нього втікали розбишаки, а вже звідти, рятуючись від смертельної небезпеки, мчали до бору. Хоч бір був недалеко, добігти туди змогли тільки поодинокі з них, яких поминули собаки. А ті, на кого вони напали, мусили стояти на місці,— собаки кружляли навколо них, наче жовтаві омахи полум’я в царстві приречених на вічні муки, і люто скакали їм аж до облич. Подекуди втікачі попадали й лежали на землі, наче їм відібрало руки й ноги, бо собаки найменший їхній порух зустрічали гарчанням і тримали їх зубами за шию.

Тепер челядники відпустили важких собак і ті, валуючи, кинулися в темряву. Ми бачили, як вони наскакували на свої жертви й валили їх на землю, а тих, хто пробував опиратися, шарпали й дерли долі. За собаками йшли челядники й забивали повалених. Там, як у пеклі, не жаліли нікого. Вони нахилялися над забитими й кидали собакам те, що їм належало від упольованого. Потім на превелику силу знов пов’язали їх.

Ми стояли на мочарі, ніби в присінку темного бору. Старий Беловар був задоволений; він похвалив собак та челядників за добру працю, а цих останніх ще й почастував горілкою. Тоді заквапив їх іти далі, поки ті, кому пощастило втекти, не зворохобили мешканців лісу. А для цього загадав прорубати сокирами прохід у непролазних чагарях, що оточували ліс. Ми опинилися недалеко від того місця, де я побував з Ото, шукаючи булатку червону, тож тепер поклали собі найперше напасти на Ремінний Бліх.

Коли прохід став такий завширшки, як брама в клуні, ми запалили смолоскипи і, наче крізь темну пащу, вступили до бору.

24

У світлі смолоскипів стовбури дерев блищали, мов червоні колони, а дим із тих смолоскипів у непорушному повітрі здіймався рівно вгору темними пасмами, що у високості спліталися в балдахін. Ми йшли великою лавою, яка через повалені дерева то звужувалась, то розширювалася. Щоб не згубити сліду й вернутися до того проходу, яким ми вступили до лісу, Беловар узяв у дорогу мішечки з крейдою і позначав нею пройдений шлях.

Собаки поривалися в напрямку Ремінного Бліху, їх-бо завжди вабить дух пекла й шкуродерні. Під їхнім проводом ми швидко й легко просувалися вперед. Тільки вряди-годи з гнізд на вершинах вилітали птахи, важко вимахуючи крильми. Та ще нечутно кружляли зграї кажанів.

Невдовзі мені здалося, що я впізнав той пагорб коло галявини; він мерехтів у тьмяному світлі наших смолоскипів. Ми зупинилися і знов почули голоси, але не такі гучні, як перше на мочарі. Скидалося на те, що то були групи мисливців, які охороняли ліс, і Беловар надумав учинити з ними те саме, що з розбишаками на узліссі. Він вивів наперед гончаків і виставив їх в одну лінію, наче на змагання, а тоді пустив у пітьму, як вогнисті стріли. Та поки вони, висолопивши язики, бігли крізь кущі, там, звідки щойно долинали голоси, почувся свист, а тоді виття, наче їх зустрів сам Шалений Мисливець. Вони налетіли на зграю догів, яких тримав у себе в клітках старший лісничий.

Про лють і силу тих страховиськ Фортуніо розповідав мені речі, схожі на казку. У тих собаках старший лісничий продовжував породу кубинських догів рудої масті з чорною латкою на лобі. Іспанці з давніх-давен навчали тих хапачів шматувати індіанців і завезли їх до всіх країн, де є раби й ті, хто тримає рабів. Завдяки тим догам також повернено в ярмо чорних мешканців Ямайки, що були повстали і здобули перемогу. Пишуть, що вони були жахливі на вигляд, бо бунтарі, які зневажали вогонь і залізо, піддавалися, тільки-но мисливці на рабів причалювали з ними до берега. Проводарем зграї рудих догів був Шифон Руж, якого старший лісничий дуже цінував, бо він по прямій лінії походив від лягавого пса Бечеріло, назва якого так фатально пов’язана з підкоренням Куби. Розповідають, що господар того пса, капітан Хаго де Сеназда, на втіху своїм гостям нацьковував його на полонених індіанок, і той роздирав їх на шматки. В історії людства постійно повторюються такі моменти, коли перед ним постає загроза сповзти в чисто сатанинське існування.

Той страхітливий лемент переконав нас, що зграя наших легких собак загинула, перше ніж ми встигли надіслати їм допомогу. Їх ще й тому так швидко знищено, що вони були чистої породи, яка боролася до загину, але не відступала. Ми чули, як руді доги кидалися на наших собак і хапали їх за карк, чули скажений гавкіт, що затихав у шерсті та м’ясі, яке вони жадібно дерли, і тонке скавуління леврет, що захлиналися у власній крові.

Старий Беловар, що так раптово втратив своїх породистих собак, розлютився й почав клясти ворогів, проте не зважився кинути на них іще й молосів, бо вони тепер були нашою головною картою в тій непевній грі. Він загадав челядникам добре підготуватися, і ті намастили собакам груди та губи настоєм із блекоти й надягли на них задля безпеки колючі нашийники. Решта челядників тим часом начепили смолоскипи на сухі гілляки, щоб мати вільні руки для боротьби.

Усе це відбулося вмент, і тільки-но ми встигли знов стати на свої місця, як на нас уже, мов буря,