Ернст Юнгер - На Мармурових скелях

Треба було швидко збиратися, і я, квапливо перекинувшися з Ото кількома словами, надяг стару, випробувану мисливську куртку, якій були не страшні жодні колючки. Правда, зі зброєю в нашому скиті справи були кепські. Лише над коминком висіла рушниця, з якою ходять на качок, але з прикороченим дулом. Ми часом користувалися нею під час своїх мандрів — стріляли рептилій, що були витривалі й мали тверду шкіру, а тому їх багато легше було вбити добрим шротом, ніж найкраще пущеною кулею. Коли мій погляд ковзнув по ній, мені пригадався мускусний запах, що струмує назустріч мисливцеві, як він у гарячій прибережній гущавині наближається до місця, де збираються великі ящірки. На ту пору, коли земля й вода в сутінках зливаються в одне, ми чіпляли на дуло срібну мушку. То була єдина річ у нашому домі, яку ми могли назвати зброєю; тому я почепив її на себе, а брат Ото повісив мені через плече велику шкіряну торбину, до накривки якої були прилаштовані ключки на вбитих птахів, а всередині пришита патронна стрічка.

У такому поспіху хапаєш перше, що трапиться під руку; та й отець Лампроз, загадуючи мені взяти з собою зброю, мабуть, вважав її більше ознакою того, що я людина вільна і приходжу до ворогів, як до друзів приходять із квітками. Добра шпага, що служила мені, коли я належав до пурпурових вершників, висіла далеко на півночі в батьківському домі; та я б і не взяв її в таку дорогу. Вона яскріла на сонці в запеклих битвах вершників, коли земля стугоніла під копитами, а груди роздималися від п’янкого почуття. Її я добував із піхов, коли ми, легенько погойдуючись у сідлах, переходили у чвал і починала бряжчати зброя, спершу тихо, тоді все дужче, а очі вже вибирали супротивника серед ворожого війська. На неї я покладався і в ті хвилини двобоїв, коли серед бурі пролітаєш на коні широкі долини й багато сідел бачиш уже порожніми. Тоді чимало ударів падало на чашку франкської рапіри та на держака шотландської шаблі,— але було чимало й таких, коли рука відчувала м’який опір голого тіла, якому шпага відбирала життя. Проте всі ті вояки, навіть вільні сини варварських народів, були шляхетні люди, що задля батьківщини підставляли груди залізу. І за кожного з них ми могли б під час учти підняти келих, як годиться між братами. Звитяжці цього світу в суперечках домовляються про межі, яких має сягати воля, і зброю, що її витягають із піхов проти таких супротивників, не вживають проти шкуродерів та їхньої челяді.

Я квапливо попрощався з братом Ото, а також із Еріо. Хлопець дивився на моє лаштування спокійно, нітрохи не хвилюючись, і я взяв це за добру ознаку. Нарешті ми зі старим пастухом вирушили в дорогу.

22

Уже почало смеркати, коли ми досягли Беловарового обійстя. Ще здалеку ми побачили, що воно стривожене: стайні були освітлені смолоскипами, ревла худоба, яку поспіхом кудись переганяли. Ми натрапили на гурт озброєних пастухів і довідалися, що решта їх іще не повернулася з далеких околиць Кампаньї, де вони мали сховану худобу. У садибі нас зустрів Зомбор, найстарший Беловарів син, здоровило з рудою бородою. В руках він тримав батога, на ремінець якого були поначіплювані олив’яні кульки. Зомбор розповів нам, що опівдні в лісі щось сталося: вони побачили там дим і почули галас. Потім із чагарів, що тяглися вздовж Колючої Відноги, вийшла ціла зграя «світляків» та мисливців і захопила череду, яку вони з батьком тримали там на хуторі. Правда, Зомбор на болотах відібрав у них назад частину здобичі, але під час сутички з ними виявив ще й гурт лісників, отже можна було чекати нападу. Тим часом розвідники помітили цілі загони й окремих лісових розбишак також в інших місцях, як от у чагарях під Гаєм Червоного Бика, ба навіть позад нас. Тож нам пощастило, що ми встигли дістатися до садиби, перше ніж нас відрізали від неї.

За таких обставин годі було сподіватися, що Беловар піде зі мною до лісу, — і справедливо, адже він найперше мав подбати про своє майно та про своїх людей. Та я ще й досі не оцінив як слід Беловара, не знав, на що він здатен задля друзів. Він зразу ж заприсягся, що цього дня не пустить мене самого ані кроку ступити до лісу, хай би навіть його дім, стайні та комори згоріли дощенту, й доручив Зомборові піклуватися про садибу. Почувши ці його слова, жінки, що вже виносили з дому коштовності, квапливо торкнулися руками дерева і, жалібно зойкаючи, обступили нас. Потім підійшла Беловарова мати й обмацала нас руками від голови до п’ят. На моєму правому плечі її пальці наткнулися на опір, але за другим разом вільно ковзнули по ньому. Та коли вона торкнулася синового чола, її охопив страх і вона затулила хусткою обличчя. Тоді молода Беловарова дружина кинулася йому на груди й пронизливо заголосила, як голосять по мертвих.

Але що були старому жіночі сльози, коли пахло сутичкою і коли в крові у нього вже шумувало п’янке почуття боротьби? Він обома руками відіпхнув усіх від себе, як плавець розтинає хвилю, і гучно покликав синів та челядь до бою, називаючи кожного на ім’я. Собі він відібрав лише невеликий загін, а решту передав Зомборові на оборону садиби. Проте старий відібрав лише тих, хто в родовій боротьбі вже вбив супротивника, — він, бувши в доброму гуморі, називав їх своїми півниками. Кожен мав на собі шкіряну куртку без рукавів, а в руках — незугарну зброю, яку споконвіку тримають у зброярнях господарі садиб на пасовиськах. Тієї хвилини на Беловаровому подвір’ї у світлі смолоскипів можна було побачити людей з галабардами, обушками й важкими таранами, з гострими сокирами, довбнями й найрізноманітнішими гострими гаками. Тією зброєю старий гадав полоскотати лісову галайстру, щоб у неї більше не свербіли руки на чуже добро.

Потім псарі повідчиняли клітки, в яких уже валували собаки — стрункі гончаки й важкі вовкодави. Тонке скавуління й дзявкіт перших зливалися з товстим гавкотом і гарчанням других. Собаки на чолі з великим шукачем Леонтодоном повискакували з кліток і заповнили подвір’я. Леонтодон підбіг до Беловара і, радісно повискуючи, став йому лапами на плечі, хоч який той був високий. Челядники напоїли собак і налили з шаплика, що стояв у різниці, на викладений каменем тік крові, щоб вони лизали її.

Собаки — і гончаки, й вовкодави