Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

спробував їх десь сплавити, але їх, звісно, ніхто не брав, одне слово, життя зробило повне коло, і Юріку не лишалося нічого іншого, як повернутись у свій середньовічний район, з його білою цеглою і суворою ієрархією.

Хоч як це дивно, Юріка прийняли як рідного, роми— народ комунікативний, іще раз дали йому по пиці і пробачили все, заодно забрали його ліві акції й десь їх таки продали, утюхали якимось лохам-фермерам, хоча з Юріком грошима не поділились. Ну, це вже їхні справи, їм видніше було. Юрік спокійно зажив в одному з цегляних будинків за білим цегляним парканом, у центр більше не потикався, навіть хотів одружитись, але не знайшов дружини— очевидно, їхні середньовічні закони забороняли їм виходити заміж за комуністів, добре, що його взагалі на багатті не спалили. Він потроху включився в життя громади, спочатку торгував жуйками в кіоску, потім пішов угору й почав торгувати водярою в магазині, потім— по висхідній— перейшов на драп і вже просто сидів удома, кому треба— продавав цілюще зілля, кому не треба— того посилав на хуй і стріляв із берданки з-поза цегляного паркану, піднявши міст і затопивши рови водою. Чапая він пам’ятав іще по роботі в клубі, Чапай був постійним клієнтом, хоча він нам чогось явно недоговорював, принаймні мені так здалося, ось.

15.15

За якихось хвилин п’ять ворота скриплять і з’являється голова дилера. Юрік не схожий на рома, у всякому разі я собі ромів інакшими зазвичай уявляв. Я, звичайно, не очікував, що вийде чувак у червоній сорочці в крупну горошину і з фанерною гітарою в руках, ну, але щось же нам у школі про ромів розповідали, чи як, а тут виходить якийсь худий альбінос у сірому поношеному костюмі і з більмом на лівому оці, недовірливо нас оглядає, вони щось із Чапаєм починають шепотітися, приглядатися, ледь не обнюхувати одне одного, урешті дилер махає нам рукою, і ми йдемо за ним. Мені цікаво, що може бути за бійницями— гармати, алебарди, знаряддя тортур, але все спокійно, на подвір’ї стоїть невеликий сарайчик із білої цегли, біля ґанку собача буда, теж із білої цегли, у буді лежать кури, одна залізла на буду й стоїть там. «О— кури»,– думаю я, власне, це і все, що я думаю, і ми заходимо в дім. У кімнаті стоїть стіл і більше немає нічого. Стіни голі, на одній, щоправда, висить дорогий килим, прихуячений по краях цвяхами, цвяхи добре видно, нічого так— нормальні, хороші цвяхи. Юрік говорить нам почекати тут і, зблискуючи більмом, виходить до сусідньої кімнати. Чапай чомусь нервує, хоч показує нам, що все гаразд, зараз візьмемо. Я розглядаю цвяхи в килимі й раптом бачу на підвіконні велику рибину, навіть не знаю, що за рибина, я їх ніколи не міг розрізнити, ну там, риби, жаби— і все, кватирка відчинена, і навколо рибини літає кілька бджіл, ліниво кружляють, де вони лише взялися по такій погоді, сонні й зовсім не агресивні, хоча, може, саме так і має бути. Сідають на риб’яче тіло, повзають по ньому, я підходжу ближче, пробую перевернути небіжчицю і враз відсмикую руку— риба зсередини просто вижрана цими хижаками, їх там цілий рій, коли я торкнувся рибини, вони вилітають звідти і крутяться над тушею, але швидко заспокоюються й знову залітають усередину. «Яка гидота,– думаю я,– мертва риба, мертва циганська риба, вижерта ізсередини, який жах».

Заходить Юрік із пакунком драпу, бачить мене біля риби й теж не може від неї відірватися, бджоли знову заповзають усередину, і є в цьому щось настільки моторошне, що ми всі дивимося й не можемо відвести від цієї чортової риби погляду— і я, і Вася, і Чапай, і Юрік, і навіть Ісус на розп’ятті, яке вибивається з-під його сорочки, пильно-пильно дивиться на вижрану бджолами ромську рибину і навіть відвернутися не може. Юрік урешті кладе пакунок на стіл, і ми починаємо його нюхати, мацати, дивитися на світло, коротше, усім своїм виглядом показуємо, що нам відомо, як виглядає добрий драп і що нас не наїбеш, будь ти хоч тричі ромом і колишнім завклубом, ми тебе бачимо наскрізь і драп твій бачимо наскрізь, хоча насправді ні хріна ми не бачимо. Вася дістає пачку грошей, відраховує, Юрік свердлить його своїм більмом, Ісус дивиться пильно-пильно, Юрік скаржиться, що матиме проблеми з рублями, це ж по курсу треба рахувати, невідомо, що там із баксом. «Із баксом усе нормально,– каже Вася,– бакс стоїть».– «Хуй у тебе стоїть»,– каже йому Юрік, але гроші бере і виводить нас на вулицю, я ще чую, як бджоли тихо перебирають лапками в риб’ячому череві, хоча, може, це мені лише здається.

На вулиці Юрік холодно з нами прощається, ми відходимо з десяток метрів, Юрік і далі стоїть на воротях, не заходячи у двір, і тут нарешті Чапай видає. Він раптом зупиняється. «Стривайте,– каже нам,– можемо його взяти на понт».– «Ти що,– намагаюся відмовити його від затії я,– для чого?»– «Він там усе одно сам, ви ж бачили, нічого не зробить».– «Перестань,– лякається Вася,– пішли звідси, усе ж нормально».– «Та ладно,– затявся Чапай,– не сціть, зараз я його розведу». Він дістає пакунок із драпом, щось у ньому длубається, так ніби перевіряє, соває назад до кишені, повертається і йде до Юріка, за кілька метрів від нього зупиняється й кричить:

– А драп-то в тебе— гівно!

«Ой, блядь,– думаю я,– блядь».

– Гівно!– повторює Чапай впевненіше.

І тут Юрік раптом зривається й зникає у дворі. Ми не знаємо, що робити, ну, себто ми з Васею Комуністом, тільки не Чапай, той, схоже, в курсі, що на нього чекає, видно, він уже не вперше так бере на понт свого дилера, тому він швидко повертається і кричить нам: «Рвемо звідси!», і ми справді рвемо, і, слід сказати, недаремно, тому що ворота за нами знову відчиняються, й звідти вистрибує Юрік із берданкою, і з очей його сипляться іскри, навіть із того, що з більмом,– теж сипляться, хоч і не так сильно. Ми біжимо, нам головне— дотягнути до рогу, а там уже цивілізація, трамваї, метро, такі-сякі нормальні стосунки між людьми, натомість за нашими спинами Юрік із берданкою і його середньовічний замок з курами і бджолами-кіллерами, нам є від чого тікати, і ми вже викладаємося, Васі гірше— він без паска, тримається руками за джинси, аби не загубити їх, Юрік натомість зводить курки й палить у небо над нашими