Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– Да прямо тут, на заводі,– спокійно відказує Чапай.

– На заводі?

– Ага.

– Що— прямо в цеху?

– Ага.

– У вас же тут одні мужики.

– Ну.

– Хто ж це тебе?– питаюсь.– Себто вибач— кого це ти?

– Що— кого?– не розуміє Чапай.

– Ну,– говорю,– ти знаєш, від кого це в тебе?

– А,– каже Чапай,– ні від кого. У мене побутовий трипер.

– Як побутовий?

– Так. Побутовий. Я ж не трахаюся взагалі. Просто секонд вантажили, ось і підхопив.

– Ясно,– кажу.– Ви, марксисти, просто як янголи— не трахаєтеся, не п’єте.

– Секонд вантажите,– додає Собака.

– Слухайте,– говорить Чапай, очевидно, щоб змінити тему,– а у вас бабки є?

– А що?– насторожується Вася.

– Можемо з’їздити до ромів, узяти драпу. Посидимо, почекаємо вашого Карбюратора. А то так без понтів сидіти, я ж не п’ю.

– Ну,– каже Вася,– можна й з’їздити. Думаєш, він з’явиться?

– Хто його знає,– каже Чапай.– Може, з’явиться, може, ні. Вам, до речі, шмотки не потрібні? Там джинси, кросівки. Правда, із секонду…

14.00

За таксівку погоджується башляти Вася, він, схоже, зовсім обламався робити бізнес на водярі, не такий він, очевидно, чоловік, не може робити гроші на святому, тому ми виходимо— Чапай, Вася і я, Собаку лишаємо біля апарата, типу підтримувати вогнище, щоб він вартував і час від часу підставляв під змійовик нову колбу. Чапай показав йому як, але строго наказав із колби не пити, мовляв, негігієнічно. «Ти б мовчав уже,– каже йому Собака,– трипероносець хрінів»,– вони заводяться, але ми їх розтягуємо, точніше ми витягуємо Чапая на вулицю, а там він і сам попускається— бо ж трипер у нього й справді є, що тут заперечиш. У принципі, у цьому районі таксі не водяться, тут водяться екскаватори, та й то рідко, тому ми пиздячимо аж до цирку, біля цирку порожньо, крізь сірі плити проростає трава, гарне літо задається, ще б Карбюратора на поминки відправити— узагалі було б здорово. Чапай ловить машину, водії стрьомаються його синіх спортивних штанів, ніхто не зупиняється, урешті він таки спиняє щось там, і ми впихаємося всередину і їдемо до ромів, об’їжджаючи райдужні калюжі.

14.40

Роми живуть на іншому кінці міста, за іншою річкою, у них там ціле поселення, харківські роми по-своєму втілили в життя давню ромську мрію про священний ромський мегаполіс, вони не стали особливо задрочуватись і, там, не знаю,– воювати за незалежність, відбивати території, правити кордони, просто заселилися масово, але водночас компактно, понад річкою, окопались, як могли, і фактично розчинились у ворожій східній столиці. Таке примарне Місто Сонця в них вийшло, місто в місті, можна сказати. Через їхній район пролягали цивільні трамвайні маршрути, й навіть поруч тяглася гілка метро, але насправді, крім ромів, у цьому районі майже ніхто не жив, тож якщо ти сюди потрапляв (хоча чого б ти сюди потрапляв) і не знав, де ти перебуваєш, ти міг би лише дивуватися такій кількості ромів на вулицях, себто не те щоби їх на вулицях справді було дуже багато, просто там, крім них, на вулицях не було нікого, тож ти відразу помічав, що тут щось не так, але не міг зрозуміти— що саме. Роми жили дружньо й у місті окопались надовго— будували міцні невисокі будинки із білої цегли і з цієї самої цегли обкладали навколо будинків паркани, схоже було на цегляний склад, важко було навіть здогадатися, що там робиться— за цими білими цегляними горами, такий прикол. Антен і радіопередатчиків роми не тримали, реклами в районі теж майже не було, якийсь такий середньовічний район. Я думаю, що паркани такі високі були, аби чума не проникла до них на подвір’я. Я взагалі їх не розумів ніколи, цих ромів, а ось у Чапая тут був знайомий дилер, на глухій бічній вуличці, потрібно було спочатку довго пиляти районом, потім із магістральної вулиці повернути праворуч і вже там зупинитися. Водій висаджує нас, довго крутить у руках російські гроші, перераховує по курсу, скільки ми йому винні, загинає при цьому пальці правої руки, я, наприклад, так рахувати не вмію, потім каже— добре, вистачить, ми виходимо, а він швидко тікає.

15.10

І ось ми стоїмо серед пагорбів білої цегли, дерев майже немає, вогка земля під ногами, з-під парканів б’ється ядуча трава, угорі за хмарами час від часу з’являється сонце, і жодного тобі рома навколо. Треба ж так, думаю, живуть собі люди— без антен, без передатчиків, без радянської влади, навіть без номерів на будинках, цікаво, як Чапай знайде свого дилера. Але Чапай добре орієнтується в таких умовах, він поправляє окуляри, щось там собі винюхує і врешті каже— це тут, знайшов. Ми підходимо до іржавих воріт, і Чапай починає бити кулаками по іржавій набухлій поверхні, принагідно розповідаючи, що дилер його— Юрік— по-своєму прикольний мужик, він десь тут і народився, щоправда, був неблагополучним ромом, після школи пішов робити кар’єру по партійній лінії, і роми його прокляли, надавали по пиці й вигнали з району, хоч він і сам би звідти звалив, оскільки йому дали гарну квартиру в центрі, він працював у Київському, здається, райкомі, займався культурою, хоча яка там культура— у Київському-то райкомі. Як на рома, він робив непогані успіхи, і його вже збиралися перетягнути в обком, але тут гени в ньому взяли гору, і він, каже Чапай, чи то щось украв, чи то когось трахнув, коротше, облажався, з райкому його поперли, але в партії залишили, не так у них уже й багато ромів у партії було, направили по тій-таки партійній лінії на Чапаячий завод завклубом, він там грав на баяні й вів шахову секцію. Коли завод почав розвалюватися, Юрік тримався за клуб до останнього, він уже безбожно бухав, зранку приходив у клуб, брав баян і грав щось із Кобзона, додаючи до кожної мелодії щось своє, ромське. За словами Чапая, Юрік деградував морально й фізично, сцявся в штани просто на сцені клубу, спав у власних ригаках, замотавшись у якісь агітаційні транспаранти, так тривало доти, доки директор заводу не забрав у нього баян і не продав на базарі, віддавши отриману, доволі мізерну, за словами Чапая, суму в рахунок зовнішнього заводського боргу. Юрік підшився, квартиру в нього ще перед цим забрав якийсь акціонерний банк, видавши йому як компенсацію ліві акції, він