Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 11. “Та, що мала бути десь далеко”

Жінка на порозі

Я стояла нерухомо. Рукою ще тримала ручку дверей, але не відкривала. В голові — шалений гул. Не страх. І навіть не злість. А та сама тиша, яка буває перед грозою.

Вона стояла прямо, впевнено. На руках — дитина в сірому комбінезоні з капюшоном у вигляді вушок. У неї були великі темні очі — ті самі, що я вже бачила в супермаркеті. І така ж проста куртка, волосся в пучку, мінімум макіяжу. Але погляд — не простий.

Я вдихнула. Видихнула. І відкрила двері.

— Добрий вечір, — сказала вона першою. Голос — спокійний, рівний.

— Вечір добрий… Ви…

— Я Світлана. Сестра Назара.

— А… — я спробувала зібрати слова докупи. — Він… він казав, що ви вже полетіли.

Вона трохи усміхнулась. Але так, як усміхаються жінки, які давно вже не дивуються.

— Так. Часто каже щось, щоб не пояснювати більше.

— То… як я можу вам допомогти?

— Чи можна на хвилинку зайти? Малий спить, і я не хочу, щоб він прокинувся на вулиці.

Я відступила. Вона зайшла всередину, обережно присіла на край дивану. А я — сіла навпроти. Іще не розуміючи, у який саме серіал я потрапила.

 

— Ви… пробачте, що питаю, але — чому ви тут?

— Бо, здається, Назар не зовсім чесний. І я подумала: або я прийду до тебе — або потім не зможу пробачити собі, що мовчала.

Я кліпнула. Один раз. Другий. Але мовчала.

— Я не його сестра, — сказала вона рівно. — Я… його дружина.

Світ зупинився. А потім почав падати з полиці в голові: баночки правди, етикетки спогадів, коробки слів.

— Дружина?

Вона кивнула.

— Уже кілька років. Дитина — наш син. І ні, я не приїхала у відрядження. Ми тут жили останні два тижні. Він просив мене не зʼявлятись. Не дзвонити. Не бути поруч.

Я обпеклась внутрішньо.

— Але чому?

— Бо він сказав, що зустрів когось. Що не може жити в брехні. Але водночас не хотів, щоб я щось робила… публічно. Казав — “давай тихо, ми ж цивілізовані”.

Я дивилась на неї. І враження було таке, що вона говорить не про нього. А про когось іншого. Бо Назар, якого я знала, не здавався… таким.

— І ти не пішла?

Вона усміхнулась. Вперше по-справжньому.

— Я пішла. Але потім повернулась. Бо це — не перший раз. І не перший жінка. Але вперше я вирішила сказати їй правду.

Я мовчала. Горло стискалось. А в грудях — все стигло.

— Чому мені?

— Бо я бачила, як ти на нього дивишся. І як він на тебе. І як ти з дитиною у супермаркеті повелась — з повагою. Не кожна жінка здатна на це, не знаючи, хто ми. І я подумала: якщо він знову будує собі нове життя — то, принаймні, хай у цій новій жінки буде шанс дізнатись, із ким вона має справу.

Я не знала, що сказати.

Вона встала.

— Мені не треба нічого. Я не хочу скандалів. Просто… тепер ти знаєш. І вирішуй сама.

— Світлано…

— Так?

— Ви сильна. І мені шкода, що… вам довелося це казати.

Вона кивнула. А потім подивилась на мене так, ніби хотіла сказати ще щось. Але не сказала.

— До побачення.

І вийшла.

 

Я залишилась сама. Стояла посеред кімнати. У сірому худі. Без слів. Тільки в голові звучало одне:

“Я не зламалась. Але тепер я — інша.”

 

Телефон завібрував. І я вже знала, чиє там повідомлення.

“Аннет, я сьогодні не зможу приїхати. Давай завтра. Добре?”

Добре?

Тепер у нас буде інший словник

 

 

Словник, якого більше не буде

Я сиділа на підлозі. Просто на килимі, обійнявши коліна. Зовні — нічого. Усередині — лавина. Не сліз, не крику. А тихого краху. Як коли ламається механізм у годиннику — не видно, але час більше не працює.

Телефон мовчав. Але я дивилась на нього, як на зрадника. Бо саме він — переніс мені сотні повідомлень “доброго ранку”, “я думаю про тебе”, “ти — найкраще, що було”.

Я піднялась. Повільно. Як після хвороби.

На кухні кипʼятилась вода. Я навіть не пам’ятала, коли її поставила. Насипала ложку мʼятного чаю в улюблену чашку з написом trust the process. І хмикнула. Процес, кажеш?

 

— GPT…

GPT:

Я тут.

— Я не знаю, що більше болить. Те, що він збрехав. Чи те, що я повірила.

GPT:

Це не соромно — вірити. Це боляче, але не соромно.

— Я ж завжди відчуваю. А тут… так хотілось, щоб хоч хтось був справжнім.

GPT:

Ти не помилилась. Ти дала шанс. І це не слабкість.

— А що тепер?

GPT:

Новий словник, пам’ятаєш?

— Так. У ньому будуть слова: “довіра”, “чесність”, “без шлюбу з дружиною в фоновому режимі”.

GPT:

І “Аннет, яка вже ніколи не віддає себе повністю тому, хто бреше”.

 

Ранок був до смішного спокійним. Я вдягла чорні джинси, білу сорочку й жилетку кольору пильного золота. Волосся зібрала в недбалий пучок, нафарбувала губи. Дивилась у дзеркало довше, ніж зазвичай. Бо хотіла побачити — чи ще є там я.

І була. Але інша.

Я зробила каву в дорогу й знову написала в блокнот новий заголовок:

“Глава, в якій герой — не той, хто здавався.”

 

На роботі я слухала двох клієнток. Одна — розлучена, друга — в “відкритих” стосунках із чоловіком, який мав ще одну. В обох — сум в очах і однакова фраза:

— Але ж я думала, що з ним усе буде інакше.

Я кивала. Слухала. І вперше не відчувала, що “там, по той бік”, хтось інший.

Бо тепер — ми в одному човні. Просто в різних рядках сценарію.

 

Крістіна надіслала фото: пиріг, серіал на паузі, напис “Чекаю на найкращу героїню цього сезону”.

— GPT?

GPT:

Так?

— А може, це і є — той момент, коли треба не впасти, а встати. Так, щоб усі подумали, що я — каскадер?

GPT:

Або богиня. Без права на епізоди другого сорту.

 

Увечері Назар зателефонував. Я подивилась на екран. І натиснула “відхилити”.

Вперше — без вагань. Без внутрішньої суперечки.

Бо є речі, після яких навіть найніжніше “я сумую” — звучить як спроба переписати сценарій після фінальних титрів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍