Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Наступного ранку я прокинулась із відчуттям, що щось… зміниться.

У телефоні — нове повідомлення.

Від Артема.

“Ти ще віриш у випадковості, Аннет? Бо я знову поруч.”

Чоловік у чорному й хід у відповідь

Я прочитала повідомлення від Артема тричі.

Спочатку — як жарт. Потім — як провокацію. А тоді — як виклик.

“Я знову поруч.”

Це ж не просто слова. Це — вхід без стуку. Як той, що знає код.

Тільки от код змінився. І стара комбінація вже не підходить.

Я вдягла білу футболку, картате пальто, джинси й темно-зелену шапку. Вийшла в кав’ярню поруч — де завжди знають, як я люблю латте, і не питають зайвого. Сьогодні мені було потрібно саме це — простота. Без натяків. Без “як ти?”. Бо це запитання я боялась почути навіть від себе.

— Одне латте з корицею? — усміхнулась бариста.

— Так. І ще щось солодке. Але не дуже.

— Як ідеальне “майже побачення”?

— Точно.

На лавці перед кав’ярнею сидів Артем.

У чорній куртці, темних джинсах і новому світлішому капелюсі — такий собі натяк на легкість, яку він ніколи не мав.

— Мені сказали, що ти тут буваєш, — мовив одразу, ніби це нормальне пояснення його появи.

— А ще мені казали, що сталкерами стають ті, хто не вміє йти.

— Я не йду. Я борюсь.

Я зробила ковток кави.

— Артем, ми не гра. І не конкурс на витривалість.

— А ти все ще з тим… Назаром?

— А ти все ще думаєш, що можеш з’являтись і зникати, як натхнення?

Він помовчав.

Сидів мовчки. Дивився на мене, як на людину, яку втрачають не вперше.

— Я не можу тебе забути. І не можу відпустити. Це проблема?

— Проблема в тому, що ти мене не поважав. А зараз — не відпускаєш, як улюблену річ. А я — не річ.

— Може, я змінився.

— Може. А може, просто нудно стало без мене.

Він схилив голову, зітхнув. І раптом — простягнув коробку.

— Що це?

— Листи. Усі. Що я писав — але не надіслав.

Я взяла. Подивилась на білі кути обгортки.

— Це спроба викликати почуття чи шантаж емоціями?

— Це все, що в мене залишилось чесного.

Удома я поклала коробку на стіл. Але не відкрила.

Просто сіла поруч. І дихала.

Бо бувають листи, які треба прочитати.

А бувають — які треба залишити запечатаними, щоб не повернутись туди, де вже змерзла душа.

Увечері ми з Крістіною йшли пішки від школи її сина.

— Артем знову?

— Уяви. І з листами.

— Як у серіалі. “Тіні минулого”. Сезон другий.

— Ідеально. А я не хочу другого сезону. Я хочу новий серіал.

— А Назар?

— Назар зник. У прямому й переносному сенсі. Вже другий день — жодного повідомлення. І це навіть краще, ніж пояснення.

Крістіна обняла мене однією рукою.

— Ну що, може, час для нового марафону побачень?

— Так. Але з новими правилами. Тепер я — головна героїня. І сценаристка.

— І кожне побачення — нумеруєш?

— Саме так.

— Побачення №1: тиша.

— Побачення №2: кава з собою.

— Побачення №3: хто знає? Може, хтось новий. І трохи справжній.

Наступного ранку я відкрила перше повідомлення на сайті знайомств.

“Привіт. Я не поезія, не айтішник, не коуч. Просто чоловік, який хоче чесно познайомитись.”

Я посміхнулась.

І написала у блокноті:

“Побачення №1. І нехай буде без драми. Але з перцем.”