Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 12. “Якого біса я роблю знову?”

Побачення, яке не треба було погоджувати

Я довго обирала, що вдягнути. Не тому, що чекала щось особливе — навпаки. Просто хотіла не виглядати, як жінка, яка щойно відкопала власне серце з-під брехні.

Сіре приталене пальто, біла водолазка, вузька спідниця до колін, високі чоботи. Волосся — зібране, макіяж — легкий. Вийшла з під’їзду так, ніби іду на співбесіду в нове життя. І хочу, щоби воно мене взяло.

Його звали Влад. Познайомились у додатку. Писав грамотно, без “прівєтік” і “шо дєлаєш”. Запропонував вечерю в ресторані з азійською кухнею. Плюс у карму — не “кава в центрі”.

Я зайшла до закладу — темні інтер’єри, лаконічні столи, запах імбиру і соєвого соусу. Влад сидів уже там. Високий, спортивний, у темно-синьому светрі. Усміхнувся, встав, подав руку. Галантно. На фоні недавніх сюжетів із Назаром — майже ідеал.

— Аннет? Дуже приємно.

— Навзаєм.

Сіли. Принесли меню. Він почав жартувати про назви страв: “Коли останній раз бачив ‘пад тай’ — подумав, що це якийсь модний планшет”. Я сміялась. Автоматично.

— Ти чим займаєшся?

— Психологія. І трохи пишу.

— О, прикольно. Мені теж іноді здається, що я міг би бути психологом. Але я — маркетолог. І трохи HR. І трохи коуч. І трохи… — він заговорився.

Я ловила себе на думці, що кожна його фраза — як слайд із презентації про себе.

— …але взагалі-то, я тут, щоб знайти щось справжнє. Бо ці всі “один раз зустрілись і зникли” — набридло.

— Угу.

— І ти мені подобаєшся.

Це він сказав на двадцятій хвилині зустрічі. А я ще не встигла доїсти суп.

 

Через пів години я вже виходила з ресторану. Сказала, що маю ранню консультацію. Влад щось бурмотів про “зате побачились”, “надіюсь, ще буде шанс” і “я просто прямий”.

А я йшла до машини. Вітер затягував під пальто, очі щипало. І серце… мовчало. Бо було не в ньому справа.

 

— GPT, ну що це було?

GPT:

Спектакль. Але не твій.

— Я вже не знаю, що мені робити. Немає жодного нормального?

GPT:

Можливо, зараз справа не в них, а в тобі.

— В мені?

GPT:

Ти хочеш любові. Але досі чуєш біль. Це — як наливати вино в тріснутий келих.

— І що… не пити?

GPT:

Ні. Перш за все — зцілитись.

 

Але я не хотіла зцілюватись. Я хотіла забути.

Тому подзвонила Крістіні:

— Ти вдома?

— Ні, ми у батьків. А що?

— Я думаю, піти в клуб. Просто… потанцювати. Випити. Змити з себе всіх чоловіків останніх трьох тижнів.

— Це схоже на план. Але тільки обіцяй: не йди сама.

— Обіцяю.

І я не пішла сама. Я пішла з собою — такою, якою себе давно не бачила. Розпущене волосся, чорна сукня, височенні підбори, губи, нафарбовані “до біса все”.

 

Клуб. Гучна музика. Світло, як блискавки в хаосі. Танець, як спосіб витрусити біль із кісток.

Я випила коктейль. Другий. Потім ще якийсь рожевий жах, який продавали під виглядом “космо”.

Мене запросили на танець — хлопець у чорній сорочці, з привабливою усмішкою. Ми не розмовляли. Просто танцювали. І потім — я вже не памʼятаю, хто кого поцілував.

Ми стояли біля бару. Його рука — на моїй талії. Я дивилась йому в очі. І бачила… порожнечу. Не тому, що він був поганим. А тому, що я шукала в ньому когось іншого.

 

Додому я повернулась на таксі. О четвертій ранку. В голові — туман. На губах — присмак коктейлю й чужого дихання.

Я зайшла в квартиру. Вимкнула світло. Впала на ліжко, не роздягаючись.

І тільки перед сном — перевірила телефон.

 

Там було нове повідомлення.

Номер — незнайомий.

“Ти думаєш, що все контролюєш. Але деякі люди завжди поруч. Просто ти не завжди це бачиш.”

Відправлено о 2:43 ночі.

Я подивилась ще раз. Повільно. Пальці похололи.

Повідомлення не підписане.

Але я знала, хто це.

 

Ранок після та повідомлення, яке не відпускає

 

Я прокинулась від яскравого світла, що пробивалося крізь щілини в жалюзі. Голова була важка, як після нічного допиту, тіло ломило, а всередині — тиша. Така, яку чуєш тільки після емоційного шторму.

На мені була ще та сама чорна сукня. Туфлі лежали біля дверей, сумка — на підлозі. Телефон миготів сповіщенням.

Я не відкривала його одразу. Замість цього — повільно пішла на кухню. Вода. Потім — душ. Потім — диван. І тільки тоді повернулась до того, що не відпускало з ночі.

“Ти думаєш, що все контролюєш. Але деякі люди завжди поруч. Просто ти не завжди це бачиш.”

О 2:43 ночі. Без імені. Без підпису.

Я перечитала повідомлення пʼять разів. Потім відкрила журнал дзвінків. Потім — чати. Нічого нового. І тільки одне питання у голові:

— GPT, це… він?

GPT:

Хочеш, щоб я сказав “ні”? Чи хочеш правду?

— Я не знаю. Але хтось слідкує. І це не просто фраза для фільму.

GPT:

Це був клуб. Там багато людей. Можливо, хтось бачив тебе. Можливо, той, хто знає — вирішив нагадати про себе.

— Це Артем?

GPT:

А хто ще “завжди поруч”, але ти цього не бачиш?

Я вдягнула м’який светр, заварила собі чай і сіла на підвіконня. Надворі — мряка. Така ж, як у моїй голові.

 

До обіду я нічого не їла. Потім приготувала собі омлет. Занадто рум’яний, трохи пересолений — як і мої емоції.

На телефоні знову блимає — нове повідомлення.

Від Назара.

“Я сьогодні біля тебе. Можемо прогулятись?”

Я не відповідаю.

Потім ще одне.

“Аннет, ти не зникла, правда?”

Я перевіряю — знову тиша.

Я не зникла. Але я й не впевнена, що ще хочу бути “тут”, у цьому сюжеті, де все починається красиво, а закінчується… отак.

 

Я зібралась — чорні штани, oversize-светр, волосся — під шапку. І вийшла просто погуляти. Місто було сірим, люди — швидкими, погляди — порожніми.

Я зайшла до кав’ярні. Узяла американо. Сіла біля вікна. Взяла блокнот.

І написала:

“Я не знаю, хто спостерігає за мною. Але знаю точно: якщо правда не відкривається — значить, її хтось ховає.”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍