Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Це був експеримент.

Не заради контролю. А заради внутрішнього спокою.

І я ще не знала, що він приведе мене до нової сцени — тієї, яка переверне все.

Готель, якого не було, і двері, які відкрились не туди

Я йшла повільно. У сірому худі, темних джинсах і кросівках, які не скриплять. Пальці в кишенях. Кепка натягнута низько. Я ніби знімалась у власному детективному серіалі, де головна героїня — не слідча, а жінка, яка просто хоче не зламатися ще раз.

Готель, який назвав Назар, був на затишній вулиці серед сосен. Схожий на міні-бутік — кілька поверхів, деревʼяний фасад, трохи ретро. Табличка “Вільні номери” світлась зеленим. Я вдихнула — і зайшла всередину.

На рецепції — молода дівчина в формі. Усміхнена, з нотками ввічливої байдужості.

— Добрий день. У мене таке питання. Я шукаю родичку. Сестру одного чоловіка. Вона мала тут зупинитись цього тижня. Може, ви підкажете — чи є в списках якась Світлана П.?

— Прізвище? — запитала вона, вже тягнучись до компʼютера.

Я назвала.

— Зачекайте секунду…

Тиша. Клацання клавіш.

— Ні, вибачте. У нас такої не було останнім часом.

— А можливо, під іншим імʼям?

— Хм… у нас немає жодної жінки з дитиною за останні дні. В основному — відрядження, пари, одна група туристів.

Я кивнула. Усміхнулась.

— Дякую. Помилилась, мабуть.

— Буває.

Я вийшла з готелю. Повітря пахло соснами й ранком. Але всередині — щось пекло. Не від злості. А від підтвердження.

Вона не жила тут.

І Назар… знав це.

Я зупинилась біля кав’ярні, де готують “американо, як обійми”. Взяла в собою. І написала Крістіні:

“Ти колись хотіла довіряти, але серце казало: щось не так?”

Вона відповіла одразу:

“Це називається — інтуїція. І якщо вона тривожиться — то не просто так. Що трапилось?”

Я ще не могла сказати. Бо це не було “трапилось”. Це було “відкрилась ще одна дверцята в картковому будинку”.

Удома я ходила по квартирі. З телефоном у руці. Назар писав щось про вихідні, про фільм, який хотів би подивитись зі мною.

Я читала. Але не відповідала.

Бо якщо ми дивимось один фільм, а я — вже в іншому жанрі, то це не романтика. Це — маніпуляція монтажу.

— GPT?

GPT:

Я тут.

— Якщо людина бреше, але добре це маскує, як зрозуміти?

GPT:

Через дії. Через те, що не сказано. Через те, як ти себе почуваєш поруч із нею.

— Я зараз не відчуваю стабільності. Я відчуваю, ніби мені дали пісок замість ґрунту.

GPT:

Це вже сигнал. Справжні речі не викликають підозри — вони дають опору.

— А якщо я помиляюсь?

GPT:

Тоді дізнаєшся. Але краще перевірити — ніж жити у фальші.

Увечері я не відповідала Назару. Вперше. Не з образи. А з потреби почути тишу.

Я залізла під ковдру. І написала одну фразу в блокнот:

“Сестра, якої не було.”

Бо, можливо, вся ця історія — не про жінку з дитиною.

А про чоловіка, який хоче зберегти образ. Навіть ціною правди.

І саме тоді, коли я вирішила, що мовчання — мій єдиний вибір… Пролунав дзвінок у двері.

Не повідомлення. Не дзвінок на телефон.

Дверний дзвінок.

Я підійшла — і побачила крізь вічко… її.

Ту саму жінку.

Вона стояла з дитиною на руках. І дивилась просто на мене.