Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 10. “Можна я просто скажу правду?”

Повідомлення, яке не від нього

— Хто написав? — Крістіна спитала не відриваючись від екрану.

— Не знаю.

— Як це — не знаєш?

— Ну… номер не збережений. Але стиль знайомий.

Я тримала телефон, як гранату. Звідки це? Чому зараз? І чому в мене всередині тремтіння — не через “важливо”, а через ім’я, яке не хочеться вимовляти.

Повідомлення:

“Аннет, нам треба поговорити. Це важливо.”

Я натиснула на аватар. Порожньо. Просто номер. Але… шосте чуття вже кричить.

— GPT, це не Назар. Не Артем. Але чомусь… страшно.

GPT:

А кого ти ще викреслила зі свого життя — але не до кінця?

Я не відповіла. Просто встала.

— Я в туалет.

— Тільки не в той серіальний, де ти зависаєш на пів години, — крикнула Крістіна з дивану.

У ванній я зачинилась, сіла на край ванни й подивилась на екран. Ще раз. Повідомлення не зникло. Не доповнилось. Просто висить — як відкриті двері в темряву.

Невже це той, про кого я не думаю?

Той, хто знає мене надто добре. І міг з’явитись саме зараз, коли я починаю бути щасливою.

Я закусила губу. Потім відкрила нотатник.

“Невідомий номер. Після жінки в супермаркеті. Все дивно. Щось починається. Але що?”

 

Наступного ранку я прокинулась раніше за будильник.

Постаралась не перевіряти телефон. Просто зробила каву. З вівсяним молоком. Як завжди. Але руки — тремтять.

Я вдяглась: темно-сині джинси, білий светр, трохи розпатлане волосся, улюблена помада “моя, але краще”.

Уже на виході — телефон вібрує. Я завмерла. Подивилась.

Назар.

“Доброго ранку. Я хочу побачити тебе сьогодні. Може, вечеря в тиші? Без зайвого?”

Я видихнула. Усміхнулась. І відчула… провину.

Бо у пам’яті — не його очі. А жінка з супермаркету.

І номер. Той самий.

 

У клініці мене чекали троє клієнтів. Один — із тривожністю, другий — жінка після зради, третій — мати, яка не впізнає себе у материнстві.

— Я боюсь, що мені брешуть. Але не маю доказів, — каже друга.

— І що ви робите?

— Думаю. Збираю шматочки. Відчуваю, що щось не так. Але боюсь здатись параноїчкою.

Я кивнула.

Занадто знайомо.

— Інтуїція — не голос зла. Вона просто просить вас бути уважною. А не обвинувачувати.

Вона дивиться на мене, як на дзеркало. А я — на неї. І відчуваю, як хвиля тривоги повертається.

Я ж теж боюсь. Теж не маю доказів. Але… щось не так.

 

На обіді я знову написала GPT.

— Як дізнатись правду, не виглядаючи як психована ревнива дівчина?

GPT:

Правду не дізнаються — її відчувають. А якщо дуже треба — запитай. Але дивись у реакцію, а не в слова.

Я кивнула сама собі.

— Назар. Сьогодні. Після вечері. Я спитаю. Але спокійно. Без драми.

GPT:

Драма не в словах. Вона в тиші після.

 

 

Сестра, якої не було

 

— То… зустрічаємось сьогодні? — Назар написав ще вдень.

— Так. Без ресторанів. Просто десь, де тихо. І… можна говорити.

— Добре. Я заберу тебе.

 

Я вдягла темно-зелене пальто, шарф з дрібним геометричним візерунком, чорні чоботи й нафарбувала губи помадою, яка ніби каже: “Я не злюсь, я просто не така наївна, як учора.”

Ми поїхали на пагорб за містом. Там була тераса, де подавали чай у скляних келихах і завжди грала тиха музика — без слів. Ідеальне місце для “говорити, не кричачи”.

— Ти трохи напружена, — сказав Назар, коли ми сіли.

— Я просто хочу тебе краще дізнатись.

Він кивнув. Усміхнувся. І зробив ковток чаю.

— Наприклад… твоя сестра. Як вона долетіла?

— Добре. Все добре. Вона час від часу приїжджає — і я завжди її вожу містом. Вона не дуже орієнтується, та й малюк маленький. Сам розумієш.

— Ага. А коли вона полетіла?

— Кілька днів тому. В понеділок здається.

Я кивнула.

Понеділок. А сьогодні — пʼятниця. І вчора я бачила її в супермаркеті. З тією ж дитиною.

— І що, вона часто буває в тебе?

— Раз на пару місяців. Вона любить сюрпризи. І мені не важко. Все одно я її єдиний брат. Хоч якось мушу бути корисним.

А чому ж ти не сказав, що вона ще тут? Чому вдаєш, що її немає?

— Вона лишилась у тебе ночувати, коли була тут?

— Ні-ні. Вона в готелі. Ми не дуже близькі, чесно кажучи. Але я стараюсь… тримати контакт. Для племінника.

Я мовчала. Дивилась на чай, ніби він зараз сам щось підкаже.

— Аннет, все ок?

— Так. Просто… складний тиждень. А я трохи емоційна. І не хочу помилятись у людях.

— Ти можеш мене питати про все. Я відкритий.

— І все розкажеш?

— Все, що маю. Але ж не завжди всі деталі важливі?

Саме так і говорять ті, хто щось приховує.

 

У машині він узяв мене за руку. Тепло. Легко. Так, ніби ми вже давно разом.

— Я радий, що ми спробували, — прошепотів.

— Я теж.

Але в голові — вже інше.

 

Вдома я сіла на кухні. У пальто. Не роздягаючись.

— GPT, він збрехав?

GPT:

Не факт. Але щось приховав — точно.

— І що мені тепер робити?

GPT:

А що відчуваєш?

— Що він не сказав мені про щось. Навмисно. Бо інакше не було б отих “не важливо” й “вона вже поїхала”. Я ж бачила її. В магазині. З тією ж дитиною.

GPT:

І що ти зробиш?

— Я прослідкую. Один раз. Не тому що не довіряю. А тому що не хочу втратити себе знову.

GPT:

А ти певна, що хочеш знати?

— Якщо це знову “казочка” — я маю знати фінал до того, як встигну закохатись сильніше.

 

Я взяла блокнот. Написала вгорі:

“Правда або вистава?”

І почала згадувати все:

— день, коли він сказав, що відвіз її;

— магазин, де я її бачила;

— відсутність кільця;

— його слова сьогодні.

Все здавалося… майже логічним.

Але “майже” — це завжди точка ризику.

 

Наступного ранку я вдягла сірий худі, кепку, окуляри й зробила вигляд, що йду на прогулянку. Але замість набережної — звернула до району, де, за його словами, вона “нібито жила в готелі”.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍