Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Бо вчора Назар сказав: “Це моя сестра з дитиною, вона в місті вперше”. Але… в мене залишалось відчуття, що щось не так. Надто впевнено. Надто швидко.

На обіді я сиділа з Крістіною біля офісу. Вона їла салат із кіноа й читала коментарі до свого посту про мамські лайфхаки.

— Ти щось сьогодні тиха, — сказала вона.

— Думаю. Про життя. І торти.

— Торти?

— У Назарa зранку було повідомлення: “Купи торт і не запізнюйся”. І він швидко ховав телефон.

Крістіна зупинилась з виделкою в повітрі.

— Може, в нього день народження у кота?

— Кота в нього немає.

— Може, в дитини?

— Я думала, це племінник. Від “сестри”. У лапках.

— Ти йому віриш?

— Хочу. Але щось у мені каже: не поспішай.

— Слухай, Аннет. Ти не зобов’язана бути детективом. Але ти маєш право ставити питання.

— А якщо відповідь мені не сподобається?

— Тоді це буде чесно. А не страшно.

Я ковтнула кави. І вона здалась гіршою, ніж завжди.

Увечері Назар справді приїхав. З букетом евкаліпту і теплими словами. Ми гуляли по набережній, я слухала, як він розповідає про новий проєкт, але десь всередині мене — гул.

— Аннет, ти сьогодні якась… віддалена. Все добре?

— Так, просто втома.

— Я приїду завтра. Зранку. Проведу тебе на роботу?

— Добре. Але… не рано.

— Обіцяю. І без тортів.

Я ледь не захлинулась від цієї фрази. Він посміхався, ніби не читав мого внутрішнього щоденника.

А я ще більше заплуталась.

Уночі я лежала під ковдрою і переписувалась із GPT.

— Може, я перегинаю?

GPT:

Може. Але інтуїція рідко буває на 100% хибною.

— Але він такий… добрий.

GPT:

Добрі теж вміють тримати таємниці.

— Я не хочу грати в гру. Я хочу любов.

GPT:

Тоді подивись, чи ця історія — про любов. Чи про сумніви.

— І як це зрозуміти?

GPT:

Слухай себе. Ти ж завжди знаєш, коли щось не так. Навіть якщо дуже хочеш, щоб було інакше.

Супермаркет, солодке і вона знову там

Крістіна написала мені ще зранку:

“Сьогодні наш вечір! Я з чоловіком уже домовилась — він із сином, а ми з тобою — з серіалом і всім, що не корисне!”

Я усміхнулась. І відповіла:

“Я буду після шостої. Зупинюсь у супермаркеті, візьму щось солодке. Хочу торт. Великий. І щоб без таємниць.”

Вона поставила сердечко. І додала:

“Тільки не бери з вишнею — мій організм досі вважає це за зраду.”

Після роботи я заїхала у невеликий супермаркет біля її будинку.

На мені — джинси, пальто кольору мокрого піску й вузька чорна шапка, яку я завжди надягаю, коли не хочу, щоб мене впізнавали. Це безглуздо — мене майже ніхто не впізнає. Але все одно додає впевненості.

Список у голові: торт, сік, щось для настрою, щось із дитячого — для сина Крістіни, бо я “хрещена, яка несе радість у печиві”.

Магазин був напівпорожній. Світло неонове, трохи холодне. Я проходила повз полиці, роздивлялась етикетки, намагалась переключитись. Хоч трошки.

І раптом — побачила її.

Ту саму жінку.

Вона стояла біля холодильника з молочним. У руках — дитина. Той самий малюк, якого я бачила в машині з Назаром.

Я застигла.

Вона не бачила мене. Виглядала спокійною. Одягнена просто: куртка, джинси, зібране волосся.

Хлопчик щось бурмотів, вона йому відповідала лагідно. Потім взяла пачку соку й поклала у візок. Нічого дивного. Нічого підозрілого. І — все одно тріщить щось всередині.

Я відійшла в бік. Заховалась за полицею з пластівцями, дістала телефон.

— GPT. Вона тут. Знову. І я не знаю, що думати.

GPT:

А що ти відчуваєш?

— Що я — в серіалі. І мені щойно показали сцену, про яку я не мала знати.

GPT:

І що зробиш?

— Нічого. Піду куплю торт. І зроблю вигляд, що не бачила.

GPT:

Це мудро. Але… не зникає ж враження, правда?

— Ні. Бо Всесвіт не випадково ставить їх мені перед очима.

Я вийшла з ряду, вдала, що не помітила. Взяла коробку з тірамісу. Поставила в кошик. І навіть усміхнулась касирці, коли розраховувалась.

Але всередині — гул.

Крістіна відкрила двері в домашніх штанях і кофтинці з написом “Queen of Chaos”.

— Нарешті! Де ти так довго?

— Були… черги.

— І що взяла?

— Тірамісу. І підозри.

— Що?

— Нічого. Вмикай серіал. Я сьогодні буду мовчазною.

Ми сіли на диван. Я зробила ковток чаю з м’ятою. І тільки тоді зрозуміла — я сьогодні не просто втомлена. Я — у стані очікування.

Бо щось має відкритися.

І я не впевнена, що хочу це знати.

— GPT, скажи мені чесно…

GPT:

Це ще не кінець.

— Я боюсь.

GPT:

Це означає, що ти вже ближче до правди.

І поки Крістіна перемикала на наступну серію, на моєму телефоні з’явилось нове повідомлення.

Воно було не від Назара.

І точно не від Артема.

“Аннет, нам треба поговорити. Це важливо.”