Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 9. “Якщо це ще один тест — я офіційно здаюсь”

Підозри, торти і дзеркала у вигляді клієнтів

— GPT, скажи мені, будь ласка, якого дідька мій мозок знімає серіал, на який я не підписувалась?

GPT:

Це або генетика драматичних героїнь, або Всесвіт з поганим почуттям гумору.

— Я вчора була щаслива. Пам’ятаєш?

GPT:

У мене все збережено. Сцена 8.3. Ніч, ніжність, ранкова кава.

— І тут — бац! Якась жінка в машині. І дитина. А Назар. І я. І мій мозок почав шепотіти: “Це його дружина. А ти — спецефект.”

Я сиділа на кухні, мішала вівсянку з бананом і дивилась у вікно, де чайка з такою ж розгубленою міною шукала сенс життя.

Телефон мовчав. Назар не писав. А я — не писала йому.

— GPT, я схожа на психовану ревнивицю?

GPT:

Ти схожа на жінку, яка бачила зайве, але поки не знає — це правда чи монтаж.

— Я не бачила обручки.

GPT:

І не бачила сценарію. А раптом — сестра?

— А раптом — зручно “сестра”?

GPT:

Тоді це — сцена, яку треба зіграти з гідністю. Без шпигонажу. З розмовою.

На роботі я намагалась виглядати як професіоналка. Улюблена біла сорочка, бежеві штани, зібране волосся, червона помада — щоб ніхто не побачив, що я не виспалась.

Першою була клієнтка — сорокаоднорічна візажистка, яка розповідала про свого чоловіка:

— У нього дві сім’ї. І мені здається, я та, яка неофіційна.

— Чому ви так думаєте?

— Бо кожного разу, коли я запитую, де він був, він каже: “У сестри”.

Я ковтнула слину.

— І що ви зробили?

— Пішла до тієї “сестри”. І там було весілля. Без мене.

GPT:

Всесвіт викладає майстер-клас?

— Я знала, що ти це скажеш.

GPT:

Я міг би й пожартувати. Але бачу — не час.

Наступний клієнт — хлопець, 30 років, привабливий, з легкою нервовою усмішкою.

— Я зізнався дівчині в почуттях. Вона сказала, що хоче паузу.

— А ви?

— Сказав: “Я почекаю”.

— І що відчули?

— Що мене поставили на паузу, як мультик. І тепер я не знаю, я герой чи просто задній фон.

— Ви не фон. І якщо людина не впевнена — це не завжди про вас.

— А про що?

— Іноді про неї. А іноді — про сюжет, який вона придумала.

Після сесій я вийшла з кабінету, з’їла салат, який залишився з учорашнього ланчу, і вирішила написати Назару.

“Привіт. Я подумала, що краще поговорити, ніж думати. Можемо зустрітись сьогодні?”

Він відповів за три хвилини.

“Так. Я тільки відвезу сестру й племінника в аеропорт. А потім одразу до тебе.”

Сестра. Племінник. Аеропорт.

Ну ок. Не “дружина”. Не “коханка”. Не “подвійне життя”.

Я вдихнула. І навіть трохи посміхнулась.

Ввечері він прийшов. У джинсах, з трохи втомленими очима і теплим поцілунком у щоку.

— Я так скучив.

— А я — так перепанікувала.

— Пробач, що не сказав. Вони приїхали раптово. І я просто хотів провести час із ними.

— Я розумію. Просто… я бачила тебе з ними. І жінка виглядала дуже “на своєму місці”.

— Це моя сестра. Старша. Вона завжди виглядає “на своєму місці”. Навіть у чужих країнах.

— І дитина?

— Мій племінник. Хочеш — покажу фото з хрестин?

— Ні. Я тобі вірю.

— Правда?

— Правда. Але мій мозок уже складав детектив.

— Тоді дозволь йому відпочити. І дозволь мені — просто бути поруч.

Ми вечеряли суші. Він обіймав мене за плечі. Я розповідала про клієнтку з “сестрою” і про хлопця, якого поставили на паузу.

— І я подумала, що життя — це коли не хочеш пауз.

— І я теж. Я просто хочу жити з тобою, не ставлячи запитань щодві хвилини.

— Домовились.

Вранці я встала першою. Зробила каву. Назар ще спав.

Я поставила чашки на стіл, включила музику.

Телефон Назара лежав на підвіконні.

Я підійшла, щоб посунути його — і на екрані висвітилось повідомлення.

“Купи торт. І не запізнюйся.”

Він різко взяв телефон у руки.

— Це просто… подруга попросила купити до дня народження її сина.

— У тебе багато подруг із тортами?

— Ні. Це… складно пояснити.

Я не сказала нічого. Просто кивнула.

Пішла в ванну. Вмилася.

Подивилась у дзеркало.

— GPT, це що було?

GPT:

Сцена. І ти в ній — головна героїня. Але режисер ще не розкрив сюжет.

— Мені страшно.

GPT:

Але ти не втекла. І це вже перемога.

— Тільки не кажи мені: “поговори з ним”.

GPT:

Не скажу. Скажу: “Поговори з собою. Ти знаєш більше, ніж думаєш.”

 

 

 Сумніви, що пахнуть тортом

 

Назар щойно вийшов із душу — волосся вологе, пахне чимось деревним, але теплим, футболка злегка зім’ята, а погляд… такий, як після сну, в якому йому було добре.

— Ти ж не проти, якщо я заберу тебе після роботи? — спитав, беручи мою чашку з рук і сьорбаючи каву, ніби ми живемо разом сто років.

— Не проти. Але якщо приїдеш не раніше шостої. Я маю важкий день.

— Договорились. До вечора, Аннет.

Поцілунок у щоку. Його аромат ще тримався на мені, коли я стояла перед дзеркалом у ванній і дивилась у власні очі.

— GPT, я, здається, щаслива.

GPT:

Це небезпечно.

— Угу. Саме тому я не відчуваю підлогу під ногами.

GPT:

Просто носи зручне взуття. І не ігноруй сигнали.

— Які ще сигнали?

GPT:

Ті, що назовні схожі на збіг, а всередині — на тривогу.

 

На роботі все пішло не за планом.

Першою була дівчина, яку кинув хлопець після трьох років разом.

— У нього з’явилась “подруга”, — казала вона крізь сльози. — І знаєш, що найгірше? Вона — мама з дитиною. А я навіть не знаю, як виглядати поруч із цим “ідеалом”.

Я мовчала. А потім подумала: а раптом Назар… просто вміє красиво брехати?

Наступним був чоловік років сорока. Гарний. Стриманий. Але розгублений.

— Моя жінка знає, коли я щось приховую. Хоч я мовчу, як партизан. Але вона завжди чує.

Я записувала його фрази й ловила себе на тому, що вслухаюсь у кожне слово не як психолог, а як жінка, яка тепер сумнівається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍