Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

— У тебе завжди був чай з бергамотом. А зараз — м’ята.

— Бергамот асоціюється з минулим. М’ята — з теперішнім.

— А я? З чим асоціююсь я?

Я мовчала.

А він підійшов ближче.

— Аннет. Якщо я скажу, що шкодую…

— Запізно. Не тому, що ти поганий. А тому, що я виросла. І тепер мені не хочеться знову бути меншою, щоб комусь було зручно.

Він торкнувся моєї руки. Ледь-ледь. Я відступила.

— Я тебе памʼятаю. Але я більше не твоя версія. І мені не хочеться нею ставати.

Артем відступив. У його очах було — не розуміння, ні. А щось нове. Повага. Можливо, навіть прийняття.

Удома я роззулась просто у коридорі, не роздягаючись, впала на ліжко і вперше за день — видихнула.

Телефон засвітився.

Назар:

“Я зараз поруч із твоїм будинком. Але не дзвоню. Просто стою. Бо мені важливо знати: я не зайвий. Навіть якщо мовчу.”

Я підбігла до вікна. Притиснулась лобом до скла.

Він стояв унизу. В темній куртці. І дивився вгору. Без посмішки. Без жестів.

Просто був.

Я вийшла босоніж у під’їзд. Відчинила двері.

— Привіт.

— Привіт.

— Я не знала, що ти…

— Я не знав, чи можу. Але не витримав.

Я підійшла ближче. І обійняла його. Без слів. Без “а якщо”. Без “поясни”.

І тільки тоді, вже в його теплі, я зрозуміла:

— GPT, він — не кращий. Він — мій.

GPT:

І це — твоя правда. Нарешті.

 Межа, після якої все міняється

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай. Не від будильника. Від дотику. Від запаху. Від тиші, що більше не здавалася самотньою.

Назар лежав поруч. Теплий, справжній. Його рука — на моєму плечі. Його дихання — в ритмі мого. Я не рухалась. Просто… була. У цьому моменті. Без аналізу. Без “що буде далі”.

— Ти не спиш? — прошепотів він.

— Вже ні. Але й не хочу вставати.

— То не вставай. Я просто тут.

— Я знаю.

Ми не говорили про “спробуємо”, “побудуємо”, “давай дамо шанс”. Він нічого не обіцяв. І, мабуть, тому я вперше повірила, що все буде не зі слів, а з дій.

До студії я приїхала у своїй улюбленій сорочці, джинсах і з усмішкою, яка не потребувала макіяжу. Волосся — в неохайному пучку. А в душі — порядок.

— GPT, це схоже на новий етап?

GPT:

Це схоже на той самий ранок, якого ти чекала не один сезон.

На знімальному майданчику пахло кавою й гримеркою. Візажистка глянула на мене з підозрою:

— Щось ти сьогодні світишся. Новий хайлайтер?

— Ні. Новий ранок.

І я знала: якщо Артем знову почне свої “підходи”, я вже не та, що вчора. І точно не та, що дозволяє перекреслювати нові початки чужими сюжетами.

— У тебе кави не буде? — спитав Артем, заходячи до гримерки, де я щойно знімала мікрофон після чергового дубля.

— У тебе немає питань до тактовності? — я навіть не підняла погляд.

— Так, є. Але всі вони пов’язані з тобою.

— Артем. Досить.

— Чого? Що я такого? Я просто хочу поговорити. Просто подивитись на тебе, ти ж не проти?

— Проти. Бо ти не просто дивишся. Ти тиснеш. Лізеш. Порушуєш кожну межу, яку ще вчора намагався поважати.

— Бо хочу тебе повернути.

— Але ти мене не мав. Ми були просто спробою. І я не хочу продовження.

— Тобі Назар важливіший?

Я підняла очі.

— Мені важливіше моє життя. У якому немає місця людині, що намагається маніпулювати. А тим більше — підлаштовує проєкти, щоб бути поруч.

Його обличчя змінилось. Зникла усмішка, з’явилось щось… сіре.

— То це крапка?

— Це жирна крапка з червоним фломастером.

Я вийшла зі студії з палаючим обличчям і надлишком адреналіну. В повітрі пахло пилом і липовим чаєм — так пахне телевізійна будівля після зйомок, коли лишаються тільки охоронці, прибиральниці і тіні.

Було близько восьмої. Місто ще жило, але не бігло. Я вдягла тренч, закинула сумку на плече і замість того, щоб йти звичною дорогою до зупинки, повернула праворуч — просто так. Просто щоб побути наодинці з думками.

— GPT, я щойно поставила крапку. Але чомусь не легше.

GPT:

Бо крапки — це теж втрата. І навіть правильна втрата болить.

— Ну, клас. Тобто, я зараз втрачаю і не отримую нічого?

GPT:

Ні. Ти отримуєш простір. А в просторі іноді з’являється справжнє.

Я йшла повз старі дерева, деякі з них ще мали золотаве листя. Повітря було вологе, осіннє. З рюкзака хтось поруч слухав музику — якусь меланхолійну інструменталку. У вікнах кав’ярні миготіли теплі вогники.

І я вже майже зупинилась, щоб зайти за какао, як побачила знайоме авто.

Сірий седан. Назарів.

Спочатку подумала, що помилилась. Але… він.

Біля машини стояв Назар. Його фігура, рухи — впізнала б серед сотні. Він тримав за руку маленького хлопчика. Десь років чотирьох.

— Що?.. — я зупинилась, не вірячи.

Він нахилився, обережно посадив дитину на заднє сидіння.

І в цей момент… двері з боку пасажира відчинились.

З машини вийшла жінка. Висока. У світлому пальто. Ідеальна укладка. Вона озирнулась, сказала щось Назару й… засміялась.

Я стояла на іншому боці дороги. І не чула слів. Але сміх почувся.

Той самий, легкий, майже щирий. І вона… поклала руку йому на плече.

— GPT, це що зараз було?..

GPT:

Це — сцена. Яка все змінює.

— Але… хто вона?.. і хто ця дитина?..

GPT:

Ти хочеш відповідь — але поки що є тільки кадр.

Я зробила крок назад. Потім ще один.

Моя рука тремтіла. І в голові — ніби розлетілись усі діалоги.

Я розвернулась. І пішла геть. Швидко. Не озираючись.

Але серце — залишилось там. На тротуарі. Поряд з машиною. І питанням, яке не давало дихати:

Хто вона?..