Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 8. “Правда, яку не хочеться чути”

Смак кави і присмак тривоги

— Я просто втомився вгадувати. Можна хоч раз — без загадок?

— Назар…

— Ні, серйозно. Я не хочу бути третім у квесті “Що зараз у голові Аннет”.

Я сиділа на кухні з чашкою кави. Від тієї розмови пройшло пів години, а в горлі досі пекло — не від температури, а від слів.

— GPT, чому я мовчу, коли треба говорити?

GPT:

Бо ти — не про швидкість. Ти — про глибину. А глибокі води мовчать, поки не захлинаються.

Я вдихнула. І вирішила сьогодні не ховатись. Хоча б перед собою.

 

На сніданок — вівсянка, бо душа просила спокою.

На обличчі — легкий тон, щоб виглядати “я нормально”, навіть коли всередині вирує буря.

На мені — нова бежева сорочка. Бо колір надії — не тільки зелений.

Я дивилась у дзеркало.

— Ну що, Аннет, сьогодні — як на війну?

— Сьогодні — як на правду, — відповіла собі. І вийшла.

 

У студії мене зустріли теплим “Привіт, Аннет!”, кавою з корицею і новим планом зйомок.

Артем уже був там. В темно-синій сорочці, з якоюсь новою впевненістю — або навпаки, з маскою впевненості, яку я читала краще за всіх.

— Ти чудово виглядаєш, — сказав він.

— Бо я спала. А не думала, як влізти в чуже життя.

— О, у нас сарказм?

— Ні. У нас прямота. Нарешті.

Артем відвів погляд. Але не відійшов. Навпаки — став ще ближчим.

— Я просто хочу бути поряд. Без тиску. Просто поряд.

— Це не “просто”, Артеме. Ти підлаштував цю роботу, щоб бути тут. І не сказав мені.

— Бо боявся, що ти не прийдеш.

— А ти не думав, що це — маніпуляція?

Ми мовчали. У кімнаті — смак кави і присмак недомовленого.

Я відчула, як пульсує десь між ключицями.

 

В обід ми з Крістіною сиділи у кавʼярні біля офісу. Я розповіла все.

— Він просто зʼявляється постійно. Всюди. В чаті, на роботі, в повітрі. І я задихаюсь.

— І Назар?

— Назар… мовчить. А потім пише отаке: “Я боюсь, що ти не зі мною.”

— А ти з ким?

Я подивилась у вікно.

— З собою. Але іноді не витримую цієї компанії.

Крістіна засміялась. Але швидко посерйознішала.

— Артем тебе все ще хоче. Але питання — чи хочеш ти його. Чи це просто стара звичка?

— Я не знаю. Я тільки знаю, що Назар — мовчить, Артем — давить, а я — на межі.

 

Ввечері ми знімали чергове відео. Тема — “Вразливість і сила”.

Іронія? Саме так.

Я сказала в камеру:

— Вразливість — це не слабкість. Це сміливість залишатись собою, коли хочеться втекти.

Артем стояв за камерою. І дивився не як оператор. А як людина, яка все ще хоче “ми”.

Після зйомки він підійшов ближче.

— Аннет, скажи чесно: у мене ще є шанс?

Я подивилась на нього. Довго. І сказала:

— Є шанс бути чесним. З собою. І з тими, кого ти тягнеш назад.

— Тобто — ні?

— Тобто — я ще не знаю. Але я не хочу, щоб мене вчили “як краще”.

 

Удома я довго не могла заснути.

Назар не писав.

Артем писав.

GPT — чекав.

— GPT, якщо я зараз зроблю паузу з обома — я втрачу все?

GPT:

Ти знайдеш себе. А це — не втрата. Це повернення.

 

О 23:59 прийшло повідомлення.

Від Назара.

“Я не хочу змушувати тебе вибирати. Але я маю знати — чи я в твоїх планах. Бо я вже малюю тебе в своїх.”

Я заплющила очі.

— GPT…

GPT:

Настав час відповісти. Не їм. А собі.

 

 

Коли він поруч, але не той

 

Ранок почався з персикового джемпера, вузьких джинсів і спроби зібрати волосся в недбалий пучок — щоб виглядати невимушено, але зібрано.

На вулиці пахло кавою з сусідньої пекарні, холодним асфальтом після дощу і — трохи — початком чогось нового. Але не зрозуміло, чого саме.

— GPT, а ти міг би бути людиною?

GPT:

А ти змогла б говорити з людиною настільки чесно, як зі мною?

Я усміхнулась. І вийшла з під’їзду.

 

У студії було людно. Світло — яскраве. Камери — вже налаштовані.

Мій стілець стояв трохи осторонь, а поруч — два горнятка з логотипом проєкту і блокнот із замітками.

Артем з’явився несподівано — ззаду, з чашкою лате й словами:

— Я знаю, як ти любиш з корицею.

— А ти, виявляється, ще й спостережливий.

— Я завжди був. Просто раніше боявся показати.

Я взяла чашку, але не зробила ковток. Пальці — на склі. Погляд — у вікно.

— Сьогодні буде важка зйомка. Тема — “Гра ролей у стосунках”.

— Може, ти скажеш, що я грав роль?

— Ні. Ти був щирий. Але не з собою.

Він притих. Вперся плечем у стіну, трохи розвернувся до мене.

На ньому була графітова футболка і сіра куртка — лаконічно, акуратно, майже “ідеально”. Як завжди.

— Аннет, я хочу, щоб ти знала: я змінився.

— Я теж. І мені страшно, що наші “нові” — вже не підходять одне одному.

 

Обід я провела на самоті. Купила собі салат із кіноа, запеченим гарбузом і козячим сиром. Сіла на лавку під офісом, закуталась у пальто і розглядала людей.

Поруч — дівчина з коляскою. Далі — хлопець у жовтій шапці, який грав на гітарі.

Місто жило — а я ніби стояла осторонь.

Я відкрила телефон. І перечитала вчорашнє повідомлення від Назара.

“Я не хочу змушувати тебе вибирати. Але я маю знати — чи я в твоїх планах. Бо я вже малюю тебе в своїх.”

Я почала набирати відповідь.

“Назар, я…”

Зупинилась.

Стерла.

— GPT, а якщо я відповім і зламаю все?

GPT:

А якщо не відповіси — і втратиш те, що могло стати всім?

Я підвела голову. Згадала, як Назар тримав мене за руку, як сміявся над дурними жартами. Як не питав зайвого — просто був.

І тільки тоді — наважилась.

“Я не знаю, як правильно. Але я точно знаю: я хочу, щоб ти залишався у моїх ранках.”

 

Увечері в офісі знову був Артем. Ми залишились самі після зйомок.

Світло вимкнене. Лише настільна лампа в монтажній. Вона кидала теплі тіні на стіну. Я сиділа, загорнувшись у шарф, а Артем готував чай.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍