SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Він випростався, хоча все ще спирався на палицю. Ліра обережно відняла руку. 

— Куди ми підемо? — запитала вона, її голос був м'яким, позбавленим колишньої вимогливості. Тепер вона не просто йшла за провідником, вона була… співучасницею його шляху, його таємниці. 

Сарн повільно повернув голову, оглядаючись. Його рухи були вже не такими скутими, як раніше, в них з'явилася якась нова осмисленість. 

«Там…» — він вказав палицею на невисоку гряду пагорбів, ледь помітну крізь пелену дощу. — «…Є старі штольні. Давно покинуті. Там… сухо. І можна сховатися від вітру. До Вежі… звідти шлях коротший, якщо… якщо вони ще прохідні.» 

Він говорив повними реченнями. Він пояснював. Він ділився планом. Для Ліри це було майже таким самим дивом, як і його здатність керувати попелом. 

— Добре, — кивнула вона. — Веди. Я готова. 

Він подивився на неї, і хоча його обличчя залишалося прихованим, Ліра відчула його погляд – вже не порожній і відсторонений, а… уважний? Оцінюючий? 

«Ти… ти впевнена?» — запитав він, і в його голосі прозвучала незвична нотка майже людського сумніву. — «Ти… щойно… Тобі, мабуть, потрібен відпочинок.» 

Турбота. Справжня, хай і незграбно виражена, турбота. Ліра відчула, як тепла хвиля розливається по її замерзлому тілу. 

— Я в порядку, Сарне, — вона спробувала посміхнутися, хоча губи її тремтіли. — Правда. Мені буде краще в русі. І якщо там сухо… це те, що нам потрібно. 

Він кивнув, немов приймаючи її слова, але тінь сумніву в його позі залишилася. 

«Тоді… йдемо,» — сказав він. — «Але… якщо втомишся… скажи. Ми… ми зупинимося.» 

І він пішов першим, але тепер його темп був помітно повільнішим, ніж раніше. Він частіше зупинявся, щоб перевірити ґрунт під ногами, озирався, немов переконуючись, що вона не відстає. І Ліра йшла поруч із ним, іноді їхні руки або плечі випадково торкалися, і ці швидкоплинні дотики більше не викликали в неї страху – лише дивне, щемливе почуття близькості до цієї істоти, яка так відчайдушно шукала шлях до самої себе. 

Дощ поступово вщухав, перетворюючись на дрібну мжичку, а потім і зовсім припинився, залишивши по собі лише сиру, чавкаючу землю та повітря, наповнене густим запахом мокрого попелу. Сіре небо трохи посвітлішало, але сонце так і не з'явилося. 

Вони йшли мовчки, але ця мовчанка більше не була гнітючою. Вона була наповнена невисловленими думками, спільними переживаннями, крихким паростком щойно народженого розуміння. Ліра думала про те, що побачила, про його страшне минуле, про зраду матері, про самотність, яка тривала, можливо, цілу вічність. І її серце стискалося від співчуття. 

Сарн, здавалося, теж був занурений у свої думки. Іноді він спотикався, немов забуваючи, куди ставити ногу, або завмирав на мить, дивлячись на якийсь випадковий предмет – іржавий шматок металу, уламок каменю – так, немов бачив його вперше або намагався щось згадати. Його звичайна, майже механічна впевненість у рухах зникла, змінившись якоюсь новою задумливістю, майже розсіяністю. Він був іншим. Він змінювався прямо в неї на очах. 

Коли вони підійшли до підніжжя пагорбів, де, за його словами, знаходилися штольні, Ліра помітила, що він почав частіше озиратися, його увага стала гострішою, напруженішою. 

— Щось не так? — запитала вона, стишивши голос. 

Сарн зупинився і прислухався, злегка нахиливши голову. 

«Тут… бувають… інші,» — промовив він тихо, і Ліра зрозуміла, що він має на увазі не просто людей чи тварин. — «Не такі… як я. Порожні. Голодні.» 

У його голосі прозвучало попередження, і Ліра відчула, як по спині пробіг знайомий холодок страху. Небезпека була поруч. Але тепер вона була не сама. 

Вони підійшли до підніжжя пагорбів, де серед осипів каміння та рідкісних, хирлявих кущів, що вижили на цій проклятій землі, чорнів нерівний провал – вхід до старих штолень. Сарн вказав на нього своєю довгою палицею. 

«Там,» — промовив він, і його тихий голос, здавалося, був поглинутий мертвою тишею цього місця. — «Сховок. Якщо… якщо всередині безпечно.» 

Ліра подивилася на темну діру в схилі. Звідти тягнуло вогкістю, запахом застояного повітря і чимось ще – невловимим, тривожним, що змушувало шкіру вкриватися мурашками. Це місце не виглядало гостинним. Радше, воно нагадувало пащу якогось древнього, сплячого чудовиська. Але слова Сарна про те, що шлях до Вежі звідси може бути коротшим, і обіцянка сухого укриття від вітру та можливого дощу переважали її побоювання. До того ж, вона довіряла його чуттю. Якщо він обрав це місце, значить, на те були причини. 

— Добре, — кивнула вона, намагаючись, щоб її голос не тремтів. — Подивимося, що там. 

Сарн зробив кілька кроків до входу і зупинився. Він не став одразу входити. Замість цього він завмер, злегка нахиливши голову, немов прислухаючись до чогось, що було за межами її сприйняття. Його постать напружилася. Ліра бачила, як він повільно провів рукою над землею біля входу, там, де попіл лежав особливо густо. Попіл під його пальцями ледь помітно заворушився, немов живий. 

— Щось… було тут, — промовив він нарешті, його голос був тихішим, ніж зазвичай. — Нещодавно. І… воно ще може бути всередині. 

Ліра відчула, як по спині пробіг холодок. 

— "Воно"? — перепитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Що ти маєш на увазі? 

Сарн не відповів на її питання прямо, лише повільно повернув голову в бік темного провалу. 

— Нам потрібне світло, — промовив він замість відповіді. 

— Так, ти правий, — погодилася Ліра, трохи заспокоюючись від його діловитого тону. Вона порилася у своєму мішку й дістала залишок сальної свічки та кресало. — Світло відлякує… деяких, так? 

Сарн коротко кивнув. 

— Деяких. Тих, хто… боїться того, що воно показує. 

Коли Ліра, чиркаючи кременем об кресало, нарешті запалила гніт, слабке, хистке світло свічки вирвало з темряви невелике коло простору.