SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Глава 9. Мова попелу.

Сіра мряка беззвучно омивала світ, змиваючи сліди попелу і, здавалося, саму пам'ять про минуле. Ліра сиділа на мокрій, холодній землі, важко дихаючи, намагаючись зібрати докупи уламки своєї свідомості, розбитої щойно пережитим потоком чужого болю. Образи, звуки, нестерпні почуття – все це все ще пульсувало в ній, залишивши по собі дзвінку порожнечу й відчуття причетності до трагедії неймовірного масштабу. Вона підняла голову, її погляд був прикутий до Сарна. 

Він стояв за кілька кроків, і його висока, сутула постать більше не здавалася їй символом непроникної загрози. Під рваним лахміттям, під глибоким каптуром вона тепер бачила не Попільного, а людину, зраджену, зломлену, але відчайдушно чіпляючу за залишки своєї душі. Він виглядав неймовірно вразливим. Плечі його були важко опущені, він спирався на довгу гілку, немов вона була єдиним, що утримувало його від падіння. Його дихання було частим і уривчастим, і Лірі здалося, що він ледь помітно тремтить – чи то від холоду, чи то від колосальної внутрішньої напруги, якої коштував йому цей акт відчайдушного саморозкриття. 

Тиша, що огорнула їх, була іншою, ніж раніше. Вона не тиснула вагою невідомості та страху. Вона була наповнена крихкістю моменту, тихим відлунням щойно пережитого потрясіння, невисловленим розумінням, яке виникло між ними, перекинувши місток через прірву їхніх самотностей. 

Повільно, збираючи останні сили, Ліра підвелася на ноги. Коліна підгиналися, але вона змусила себе стояти прямо. Вона зробила невпевнений крок до нього, потім ще один, зупиняючись зовсім близько. Її серце все ще калатало від пережитого, але в ньому більше не було первісного жаху перед ним. Тепер там жило інше – глибоке, майже нестерпне співчуття. 

— Сарне… — її голос був ледь чутним шепотом, але в ньому звучала така щира турбота, така ніжність, на яку, як їй здавалося, вона вже не була здатна в цьому померлому світі. 

Він не підняв голови одразу, але вона побачила, як напружилися його плечі, як він здригнувся від звуку свого імені, вимовленого так. 

— Ти… ти як себе почуваєш? Ти в порядку? — запитала вона, її голос тремтів від хвилювання. Вона простягнула руку, але не наважилася торкнутися його, боячись завдати ще більшого болю або злякати цю крихку, щойно народжену довіру. 

Він мовчав кілька нескінченних миттєвостей. Ліра бачила, як важко здіймаються його груди. А потім він заговорив. Голос його був іншим – не колишній безжиттєвий шелест, а тихий, хрипкий, надтріснутий звук, в якому чулися відголоски пережитої бурі. Це був голос людини, яка довгий час не говорила про важливе. 

«Я…» — почав він, і саме це просте слово, вимовлене з такою інтонацією, було одкровенням. — «Я… не знаю, Ліро. Чесно… не знаю. Це… було… важко. Показати тобі все це.» 

Він зробив паузу, немов збираючись з думками, або просто намагаючись віддихатися. 

«Ти… ти справді… бачила? Ти зрозуміла?» — в його голосі прозвучало таке відчайдушне, майже дитяче благання про розуміння, про підтвердження, що у Ліри знову навернулися сльози. 

— Так, Сарне, — твердо, але м'яко відповіла вона, і її голос більше не тремтів від страху, а вібрував від глибокого співпереживання. — Я бачила. Я все бачила. І… я розумію. Наскільки це взагалі можливо зрозуміти… таке. 

Вона не знала, які ще слова підібрати. Все здавалося дрібним, незначним перед обличчям тієї трагедії, яку він їй відкрив. 

Сарн видав звук, схожий на уривчастий подих, який міг бути і стогоном полегшення, і відлунням ридання. 

«Тоді…» — він підняв голову трохи вище, і, хоча його обличчя все ще тонуло в тіні каптура, Лірі здалося, що вона вловила в цій темряві щось нове – не порожнечу, а… питання? Надію? — «Тоді… ти… ти тепер не… не боятимешся мене?» 

У цьому питанні було стільки прихованого болю, стільки страху перед осудом і відторгненням, що серце Ліри стиснулося до болю. 

— Ні, Сарне, — сказала вона так впевнено, як тільки могла, і цього разу її рука знайшла його рукав, її пальці обережно, але міцно стиснули грубу, холодну від дощу тканину. — Я більше не боюся тебе. Ані краплинки. Я… я хочу тобі допомогти. Якщо зможу. Якщо ти дозволиш. 

Він здригнувся від її дотику, всім тілом, але не відсторонився. Навпаки, він ледь хитнувся, немов шукаючи в її руці опору, якої йому так відчайдушно не вистачало все його довге, самотнє життя під попелом. 

— Нам потрібно йти звідси, — сказала Ліра, її голос набув м'якої наполегливості. — Тут надто холодно й сиро. І ти… ти зовсім змок і, здається, дуже втомився. Ти зможеш іти далі? 

Він повільно кивнув. 

«Так… Так, ми… ми підемо,» — сказав він, і в його голосі, крім втоми, прозвучала якась нова, ледь вловима нотка… рішучості? Чи це була просто покірність долі, яка звела їх разом? — «Тільки… дай мені… хвилину.» 

Він не відняв її руки, але сильніше сперся на свою палицю. Ліра стояла поруч, відчуваючи його тремтіння крізь тканину рукава, і розуміла, що цей момент – крихкий, пронизаний болем і співчуттям – змінив усе. Стіна між ними впала, залишивши по собі лише руїни страху й недовіри. І на цих руїнах, під сірим, плачучим небом, починало проростати щось нове, ще невизначене, але таке, що дає надію. 

Хвилина розтягнулася, наповнена лише тихим шепотом мряки та їхнім уривчастим диханням. Сарн стояв, спершись на палицю, його висока постать здавалася майже нереальною в сірому світлі. Ліра не віднімала своєї руки від його рукава, відчуваючи під пальцями слабке, але чітке тремтіння його тіла. Вона не квапила його, розуміючи, що йому потрібен час – час, щоб отямитися після того шквалу емоцій та спогадів, який він не тільки пережив сам, а й передав їй. Це було схоже на те, якби він відкрив стару, кровоточиву рану, щоб показати її іншому, і тепер йому потрібен був час, щоб біль трохи вщух. 

Нарешті, він глибоко зітхнув – звук був уже не таким судомним, а більш рівним, хоча й сповненим втоми. 

«Я… я готовий,» — сказав він, голос його все ще був слабким, але в ньому з'явилася тінь колишньої, функціональної рішучості. — «Треба йти. Ти права, тут… небезпечно.» 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍