SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

— Я піду першою, — запропонувала Ліра, піднімаючи свічку. 

Але Сарн м'яко, але наполегливо перегородив їй шлях своєю рукою. Дотик його пальців до її плеча був холодним, але впевненим. 

— Ні, — сказав він, і в його голосі прозвучала незвична твердість. — Піду я. Я… я краще бачу в темряві. І знаю ці нори… трохи. 

Ліра здивовано подивилася на нього. Це було більше, ніж просто знання провідника. 

— Ти бував тут раніше? — запитала вона. 

— Давно, — коротко відповів він, не вдаючись у подробиці. Він узяв у неї свічку. У його великій, кістлявій руці вона здавалася зовсім крихітною. Він ступив у темний провал штольні. 

Ліра, завагавшись лише мить, пішла за ним. 

— Тут так… сиро, — прошепотіла вона, коли вони заглибилися всередину. Холодне, затхле повітря обволікало її. Стіни тунелю, грубо вирубані в камені, сочилися вологою, і з низької стелі час від часу падали важкі, холодні краплі. 

— Так, — відгукнувся Сарн, його голос гулко віддавався у вузькому просторі. — Вода… завжди знаходить шлях. Навіть крізь камінь. І… тут пахне. 

— Чим? — Ліра принюхалася, намагаючись розібрати серед запахів цвілі та землі щось іще. 

— Тим, що ми шукаємо… або тим, що шукає нас, — невизначено відповів він, продовжуючи повільно рухатися вперед, уважно освітлюючи шлях свічкою. Тіні танцювали на стінах, створюючи химерні, лякаючі образи. Ліра намагалася не відставати, її серце стукало десь у горлі. Кожен шерех, кожен звук крапаючої води змушував її здригатися. 

Вони пройшли вже досить глибоко, коли Сарн раптово зупинився і підняв руку, закликаючи її до тиші. 

— Що там? — прошепотіла Ліра, ледь дихаючи. 

Сарн не відповів одразу, прислухаючись. Його постать напружилася. Потім він повільно повернув голову до неї, і навіть у слабкому світлі свічки Ліра побачила, як змінився (чи їй здалося?) вираз під його каптуром. 

— Вони… близько, — промовив він майже беззвучно. — Чуєш? 

Ліра завмерла, прислухаючись. Спочатку – нічого, крім стуку власного серця та крапель води. Але потім, звідкись із глибини тунелю, до неї долинули інші звуки. Човгання. Тихе, невиразне бурмотіння, що переходило в якесь утробне бурчання. І ще – вологий, чавкаючий звук, від якого кров застигла в жилах. 

Вони були не одні. І те, що було тут, наближалося. 

Човгання. Бурмотіння. Чавкання. Звуки, від яких холола кров у жилах і волосся на потилиці ставало дибки. Вони були тут не одні, і те, що наближалося з глибини чорнильного мороку штольні, явно не обіцяло нічого хорошого. Ліра відчула, як її серце шугнуло кудись униз, а долоні миттєво спітніли. Вона мимоволі зробила крок назад, ближче до Сарна, шукаючи в його високій, темній постаті хоч якусь ілюзію захисту. 

— Хто це… чи що? — прошепотіла вона, її голос тремтів так сильно, що слова ледь можна було розібрати. Вона міцніше стиснула в руці свій ніж, єдину зброю, яка в неї була, хоча розуміла, що проти невідомої загрози з темряви він може виявитися марним. 

Сарн не відповів одразу. Він стояв нерухомо, як статуя, вслухаючись у наростаючі звуки. Слабке світло свічки в його руці відкидало тремтливі тіні на його постать і на вологі, вкриті слизом стіни тунелю. Ліра бачила, як напружилися його плечі під рваним балахоном, як його вільна рука повільно потягнулася до палиці, яку він притулив до стіни, коли взяв у неї свічку. 

— Порожні, — нарешті промовив він, і в його тихому, хрипкому голосі не було страху, але була якась важка, застаріла втома, змішана з огидою. — Багато. Йдуть… на світло. На звук. На… тепло. 

«Порожні». Ліра знала це слово. Ті самі Попільні з розповідей старих – бездушні, ті, що втратили розум, оболонки, вічно голодні, вічно шукають те, чого в них більше немає. І зараз вони йшли до них. 

Звуки наближалися. Човгання ставало гучнішим, бурмотіння – чіткішим, хоча все ще нерозбірливим, а від чавкаючих звуків до горла Ліри підступала нудота. Здавалося, сама темрява попереду ожила, згустилася, готуючись виплеснути на них своїх породжень. 

— Що нам робити? — запитала Ліра, намагаючись говорити твердо, але голос її зрадницьки зривався. — Тікати? Битися? 

Сарн повільно похитав головою. 

— Тікати… нікуди, — сказав він, його голос був рівним, майже беземоційним, але Ліра вловила в ньому приховану напругу. — Цей тунель… він може бути пасткою. Вони знають ці ходи. Битися… їх багато. Надто багато для нас двох. І вони… вони не відчувають болю так, як ми. 

Він зробив крок назад, захоплюючи Ліру за собою, глибше в бічний відгалуження, звідки вони щойно вийшли, намагаючись знайти хоч якийсь сховок. Світло свічки металося, вихоплюючи з темряви все нові й нові деталі – іржаві рейки вузькоколійки, зітлілі дерев'яні балки, що підтримували стелю, купи щебеню та сміття. 

— Тоді що? — майже відчайдушно прошепотіла Ліра, притискаючись спиною до холодної, мокрої стіни. — Ми просто будемо чекати, поки вони нас знайдуть? 

Сарн не відповів. Він знову завмер, прислухаючись. Його постать у слабкому світлі свічки здавалася втіленням самої тіні, самої таємниці цього місця. Ліра бачила, як під його каптуром щось невловимо змінилося. Його увага була повністю зосереджена на наближаючій загрозі, але в його позі не було паніки – лише холодна, розважлива концентрація. 

А потім він зробив те, чого Ліра ніяк не очікувала. Він повільно, дуже повільно, підняв вільну руку – ту, що не тримала свічку. Його довгі, сірі пальці розчепірилися, немов він намагався щось намацати в повітрі. І попіл… попіл, який тонким шаром вкривав підлогу штольні, стіни, навіть їхній одяг, почав ледь помітно ворушитися. Спочатку це було майже непомітно, як легкий подув вітру в закритому просторі. Але потім рух став більш явним. Найдрібніші частинки пилу почали підніматися в повітря навколо них, створюючи легку, мерехтливу серпанок у світлі свічки. 

— Що… що ти робиш? — прошепотіла Ліра, з подивом і страхом дивлячись на це дивне, майже магічне явище.