Калашнікова Лідія - Сила тяжіння. Частина 2, Калашнікова Лідія

Гаррі застогнав.

-Та ні! - вигукнув він - Я хотів запропонувати тобі поїхати зі мною! Просто не міг дібрати слів, не знав, як пояснити, боявся…

-А якщо я скажу «ні»? - запитала дівчина.

Всередині все стискалося. Вона точно ще не знала, що скаже, та й чи має взагалі щось відповідати. Проте їй важливо було почути відповідь, дізнатися, на що він готовий заради їхніх стосунків.

Бо вона ще не знала, на що готова сама.

Гаррі якийсь час просто дивився на неї. Прямо й серйозно, і його обличчя відразу зробилося чужим, таким, яким було, коли він закривався й перетворювався на непробивну стіну.

-Я знав, що так і буде - сказав він - Тому й не говорив. Хотів хоч трохи побути твоїм хлопцем до того дня, коли ти відішлеш мене геть.

-Тобто? - Лінда знову починала злитися - Якщо я скажу «ні», ти не залишишся тут, зі мною? Ти вибереш не мене, а свої плани на майбутнє?

-Якщо я залишуся тут, ти згодом все одно покинеш мене, бо я не дам тобі того, на що ти заслуговуєш. І навіть якщо я зроблю так, як ти хочеш, і звернуся до твого батька, то ніколи не поважатиму себе. Тоді все, над чим я працював - математика, французька, науки - це все буде марно. Розумієш?

Отже, так і було. Він почав зустрічатися з нею, знаючи, що скоро це закінчиться. Він уже тоді знав, що з цього нічого не вийде.

Навіщо ж тоді привʼязав її до себе? Навіщо закохав у себе настільки сильно, що їй важко, просто неможливо уявити Лондон без нього?

-Скажи прямо - Лінда відчувала, як сльози, вичавлювані болем зсередини, підступають до очей - Якщо я відповім «ні», немає жодних шансів, що ти захочеш зберегти наші відносини? Ти все одно поїдеш, так? Так чи ні?

Гаррі увесь аж підібрався. На його обличчі на мить відобразилось страждання, проте він швидко сховав його.

-Так - відповів він. Його голос більше не тремтів - Так, я поїду все одно. Це вже вирішено.

-Отже, наше з тобою майбутнє також вирішено - відповіла Лінда, стримуючи сльози.

Кет була права. Не варто довіряти хлопцям і не можна закохуватись у них. Ця історія завершиться погано, вона має закінчитися прямо зараз.

Вона розвернулась, щоб піти. Але ноги погано тримали її, а сльози починали застилати очі так, що вона не бачила нічого перед собою.

-Почекай! - Гаррі схопив її за плече. В його голосі чувся розпач - Але чому ти не хочеш поїхати зі мною? Там мають дати квартиру, ми жили б у ній удвох, ми стали б родиною…

-Бо ти від початку хотів цього тільки до квітня. Чи до травня - Лінда смикнулась, щоб вирватись, але він міцно тримав її - Бо для тебе твої власні плани й бажання важливіші за мене.

-А для тебе? Ти запланувала собі зробити мене баронетом, але ж ти знаєш, що я цього не хочу.

-А я не хочу до Америки! - вигукнула Лінда.

Їй хотілося піти. Вона мусила забратися геть, побути на самоті й обдумати все.

-Ну що ж, добре - Гаррі забрав руку - Але…Ти хоча б подумай.

-Іди до біса! - крикнула дівчина, зібралась із силами й побігла геть, витираючи сльози.

Вона хотіла, щоб хлопець погнався та спинив її. Але він продовжував стояти на місці й дивитись їй услід.

Який же він ідіот, думав Гаррі, роздивляючись дно пустого стакану.

Він сидів у шинку, бо не знав, куди ще податися після того, як Лінда пішла. Вона лишила його самого, й він не знайшов у собі достатньо сил, щоб гнатися за нею.

Можливо, вона пішла остаточно. Швидше за все, так і було. Він навмисне одягнув нове пальто, щоб похизуватися перед нею, показати себе успішним та впевненим.

Дурень!

Навіть якщо враховувати їхню останню розмову й той факт, що вона була надважкою, він і до того поводився не краще. Він мало не розірвав на дівчині одяг! Такі бажання вже й до того оселялись у його голові, але ж це ненормально, це йому зовсім невластиве.

Найдивніше те, що Лінда не опиралась. Він міг би робити з нею все, що хотів, якби тільки знав, що саме потрібно робити…

Він міг би розпитати в Алекса. Проте, мабуть, розбиратися вже не доведеться. Все скінчено. Лінда не вірила в нього аж настільки, щоб кинути своє ідеальне багате життя й кинутися разом із ним у невідоме. Вона не вважала, що він здатен дати їй щось сам, без допомоги її батька.

А все тому, що тут, у Лондоні, він досі був ніким. У тому числі й для неї, як би не старався довести зворотнє, і як би багато разів вона не казала, що кохає його. Кохати - це одне, а прожити все життя, довіритись - то інше. До цього вона не була готова.

Та й він теж. Він ніколи не думав і не уявляв собі, що Лінда може погодитись поїхати з ним. Вона права - він розпочав стосунки з нею, знаючи, що вони тимчасові. Просто хотів її, як свою дівчину, але не розраховував прожити з нею все життя. Не думав, що таке можливо.

Отже, так йому й треба. Сталося те, що й так мало скоро статися. Потайки він сподівався, що Лінда погодиться поїхати з ним, але хіба в неї були на це причини? Кохання - виходить, ні, це не так важливо…

-Гей, що це ти? - Алекс увійшов до квартири.

Гаррі сидів із пустим стаканом та пляшкою джину. Йому хотілося вгамувати біль всередині, але нічого не виходило.

Алекс сердито зморщився, почувши Гарріну історію. Той не дуже хотів розповідати, проте мусив поділитися. Може, від цього стане хоч трохи легше.

Не стало. Гаррі було не просто неприємно, а гидко від себе самого. Він втратив найкращу в світі дівчину, яку міг би мати, якби тільки не народився тим, ким був, і не виявився таким невігласом…

-Як я й казав - промовив Алекс, сідаючи поруч - Вона - не та, хто тобі потрібен. Нормальна жінка зрозуміла б.

-Але чому вона б мала розуміти? Що я таке для розуміння з її боку?

-Припини - Алекс сердито відсунув пляшку - Ти досягаєш і будеш досягати всього самостійно. А вона живе й житиме на батькові гроші. Ще й принижує тебе, коли пропонує допомогу баронета, ніби не вірить, що ти можеш зробити все сам.