Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 11, в якому розповідається про всеосяжну силу кохання...

Владислав зачинив двері, сів стомлено у м’яке крісло й зовсім не мав на думці стежити за ними. Але ж ноги самі понесли знову до дверей.

Почулося, як зачинилися вони в кімнаті Лагоди. Ну гаразд, пів хвилини поки донесе її до ліжка. Пів хвилини, можливо, витратить на те, щоб їй щось подати. Але ж якого дідька той наймит затримався у її кімнаті вже п’ять хвилин. Нарешті почув скрип дверей та гучні кроки здоровила. Вони, безперечно, знайомі. Та не лише розбурхані ревнощі вирували в душі у князя.

Владислав сумнівався, чи має взагалі він хоч якийсь шанс здобути її прихильність. Чи цікавий він їй? Чи подобається? Зрештою, можливо, її серце зайняте.

Не тої вдачі був князь підгірський, щоб сидіти й з’їдати себе думами. Він випив келих води, підійшов до дзеркала, поправляючи своє волосся. Подумки підібрав ті питання, які мав намір поставити, і вийшов до неї.

Від хвилювання аж занадто голосно протарабанив у двері. Але ж увійшов лише, коли дозвіл отримав. 

Лагода здалася йому якоюсь задумливою, щось геть в іншому місці перебувала, не тут.

– Я можу спитати у тебе дещо? – Сів у крісло поряд з ліжком.

– Так, – відповіла спокійно, а в серденьку затріпотіло. Не хотілося йому брехати, але, мабуть, доведеться. Чомусь упевнена була, що про Лукаша цікавитиметься.

– Скажи мені, Лагодо, чи вільне твоє серце? Чи є хоч якась ймовірність сподобатися тобі й чи варто мені залицятися до тебе? – Лагода на таку відвертість князя аж очі округлила. А він продовжував: – Можливо, я не приваблюю тебе, як чоловік. У такому разі обіцяю, що все одно ти матимеш мою дружню підтримку та захист. І можеш залишатися в моїй господі стільки, скільки захочеш, аж до цілковитого одужання. А якщо раптом… – трохи стишив голос Владислав, не хотів таке промовляти. – Якщо ж ти не зможеш більше ходити, то хоч назавжди залишайся. Моя фортеця – твій прихисток. Але хочеться, щоб ти знала, у мене серйозні наміри, і я не розглядаю тебе як тимчасову забавку. Прагну знати лишень, чи не закохана ти в когось? Можливо, у мене є супротивник?

Лагоду те прямолінійне зізнання геть збентежило. Але ж відповіла зовсім інакше, ніж до того Лукашеві.

– Моє серце вільне, княже. – А потім додала навіщось: – І я ніколи й нікого не кохала. Та й не вірю я в кохання. Це казка, яку вигадали люди, – згадалися їй слова, сказані Повелителем.  

– Казка, – відлунням повторив Владислав. – Казка, яка стає твоїм справжнім життям, коли ти закохуєшся. Бо сповнюєшся враз таким теплим світлом. І все навколо немовби грає яскравими, радісними барвами. Ти ладен змінитися заради коханої людини. Її вподобання, її захоплення стають важливішими для тебе, ніж власні інтереси…Якоїсь миті ти розумієш, що немає більшого щастя, ніж дивитися на неї, ніж просто перебувати поряд із нею. Вона стає частиною тебе,, найважливішою частиною, твоїм повітрям, твоєю силою. І ти усвідомлюєш, що навряд чи зможеш жити без неї… – І хоч Лагода розуміла, що ці слова не про неї, а про колишню дружину, серце її калатало від тої глибини почуттів. Навіть вираз обличчя князя змінився, коли він говорив. Немовби й сам наповнився тим світлом, про яке розповідав.

– Це найкраще почуття у світі, Лагодо. Поряд із нею я змінювався, мудрішав, здавалося, ще й подобрів трохи. Горислава навіть намагалася переконати мене припинити ці гоніння відьом. За час нашого шлюбу жодної страти не відбулося. А після її смерті увесь світ навколо мене начебто поглинув морок. Мені хотілося перебувати в якомусь забутті, я глушив біль вином, майже два місяці не виходив із запою. Міцні напої лилися ріками в моїй господі. Ми з Микатасем стільки всього начудодіяли. Мабуть, я геть збожеволів тоді. Але потім збагнув, що може мені допомогти. – Владислав замовк на мить. Помітно було, що це одкровення тяжко йому дається. – Я ж навіть не попрощався із нею до пуття. Боявся заходити в наші покої, де вона кричала від болю та стікала кров'ю. Наша дитина так і не народилася. Заради кохання я був ладен звернути гори, віддати усе на світі, щоб її повернути...І хоча б попрощатися. Ще раз поглянути в її чарівні темні очі.

– Неможливо воскресити мертву людину, – промовила стиха уважна слухачка.

– Так, неможливо. Але я знаю, що існують магічні ритуали, темне відьомське чаклунство, що дає змогу викликати дух померлої людини. Я у розпачі навіть звертався до однієї своєї знайомої. Ти, мабуть, не чула про неї, княгиня Залісся Зореслава. Вона колись була відьмою і моєю мачухою. Уявляєш? - усміхнувся Владислав, згадавши ті давні події. – Вона змогла викликати дух померлого мого батька. Я просив у неї повторити той ритуал, цього разу з моєю бідолашною Гориславою. Але вона відмовилася, сказала, що більше не займається такими справами. – Владислав замовк на хвилину. Задивився кудись у зачинене вікно. – Мені здавалося, що я помираю, Лагодо. І моє серце більше ніколи не оживе. Однак я помилявся. Я знову чую його стукіт.

Лагода, усміхнувшись на щиру й таку багатозначну усмішку князя, в душі відчувала докори сумління, як не дивно. Адже вона уявила, що після такої болісної втрати Владислав знову закохається, і його кохана, тобто сама Лагода, зникне одного дня, не попрощавшись і нічого не пояснивши. Жалість та співчуття починали дужче й дужче гризти її.

Вона змусила себе пригадати ту в’язницю, в якій перебувала перед стратою. Ті жорстокі побої охоронців та нелюдське поводження з нею. Кусень хліба та ківш води на цілісінький день.

Владислав – такий самий, як і той посадник, він би стратив її, якби дізнався, хто вона. Тож варто зосередитися на втечі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍