Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

Всі інстинкти Уайта кричали про те, що це погана витівка, але останні події, змусили його усвідомити, що не завжди варто діяти правильно і за уставом.

— Добре, — нарешті сказав він. — Я допоможу тобі.

— Я знала, що можу на тебе розраховувати.

— Чому ти нічого не запитуєш? — Роувен кинув косий погляд на королівський палац, який залишився позаду їхніх спин.

— Ріан завжди прагнув забрати те, що за правом належало тобі. Не дивно, що у вас все так закрутилося, — спокійно сказала Блейзфорд, ніби те що відбулося між двома капралами, справді було очевидним.

Роувен зітхнув, Навіє мала цілковиту правду.

Вони продовжили швидко йшли вузькими вуличками міста, прямуючи до лісу, повністю приховуючи свою присутність від решти за допомогою магічних артефактів. Сутінки огорнули вулиці, створюючи враження, що місто спить, метушня жителів не здавалася такою живою як при світлі дня.

Навіє тримала в руках маленький кристал, який випромінював легке світло і дозволяв їм залишатися непомітними. Його мерехтіння надавало їм ефекту тіней, що ковзали в темряві, не привертаючи зайвої уваги. Їхні кроки були тихими, майже беззвучними на кам’яній бруківці. І тільки легкий протяг  вітру був свідком їхнього переміщення, який розносив запахи нічного міста з ароматом квітів і свіжої роси.

Коли вони вийшли на лісову стежку, Роувен зупинився, прислухаючись до шелесту листя і галасних криків нічних птахів. Повітря в лісі Сларбур завжди було свіжим, насиченим запахами хвої та вологого ґрунту, та зараз все здавалося більш насиченішим. Роувен не був не певен у своїх відчуттях, які могли запросто його завести в  оману, через проведення кількох днів у королівській в’язниці.

Лісова стежка, якою Уайт вів Блейзфорд усе глибше, крізь густі зарості і високі дерева, що здавалися сторожами цієї зеленої фортеці, не здавалася для звичних перехожих. Навіє вкотре не помилилася в Роувену, він як ніхто інший знав стародавній ліс Сларбур, що розділяв роги та столицю королівства.

Тим часом капрал Уайт не міг позбутися відчуття, що за ними хтось спостерігає, та жодного ворога він не бачив, тільки слабкі силуети набридливих воронів, чиє каркання йому остогиднуло. Він зупинився ще раз, піднявши руку, щоб сигналізувати Навіє.

— Що трапилось? — прошепотіла вона, наблизившись.

Блейзфорд може й мала свої плани на артефакт, і без допомоги Уайта їй ніколи не дістати камінь душ, та вона не нехтувала тим часом який могла провести з ним. Її рука ледь торкнулася його ліктя, жест яким вона виражала свою трепетну паніку від подій  і в той самий час, інтимність моменту, намагаючись нагадати Роувену про його почуття.

— Ми не самі, — відповів він, холодно приймаючи руку Блейзфорд від себе. — Твої спроби виглядають жалюгідно, — сказав він прямо, дивлячись в синяву очей Навіє. — Все це давно в минулому.

— Точно давно?

Він проігнорував її питання.

— Охорона вже близько.

Блейзфорд зупинилася й прислухалася, але не відчула нічого, окрім звуків лісу та звуків птахів, що супроводжували їх всю дорогу в лісі. Проте вона довіряла Роувену, його інстинктам і магічним здібностям.

— Значить нам потрібно рухатися швидше, — тихо сказала вона. — Якщо вони нас знайдуть, ми будемо в пастці. Я витратила чималий резерв, щоб тебе витягнути із в’язниці.

Роувен кивнув, і вони знову рушили вперед, цього разу з ще більшою обережністю, не залишаючи після себе ні слідів, ні звуків. Вони пробиралися крізь гущавину, Роувен змінив шлях, бувши впевненим, що охорона не піде саме цією стежиною.

«Зараз я жалкую, що особисто навчав охорону, показуючи всі відомі мені шляхи в цьому лісі!»

 Їхній шлях освітлювався тільки крихітним світлом кристала в руках Навіє, яке мерехтіло, наче згасла зоря в нічному небі. Раптом ззаду почулися голоси. Охоронці, переслідуючи їх, наближалися. Роувен відчув, їхню присутність, раніше ніж почув голоси. Уайт чудово знав, що вони не зможуть довго залишатися непоміченими.

— Вони тут, — сказав він, зупиняючись і повертаючись до Навіє. — Приготуйся до бою.

— Бою? — її брови ледь буквально не злетіли, а очі округлились чи то від подиву, чи то від усвідомлення наслідків. — Бій з королівськими охоронцями, святі Боги, Роу, та нас же стратять за це!

Її нервозність викликала в нього гортанний, короткий смішок, який він не втримав.

— І ти ще в такій ситуації смієшся?

— Наві, ти вдерлася до королівської в’язниці, і витягнула в’язня. Не просто в’язня, а капрала, нагадую королівській гільдії. Гадаєш за це, тобі дадуть цукерки?! — знову короткий смішок, в який так була закохана Навіє. — Якщо я використаю свою стихію, Ріан як і половина королівства зрозуміють де нас шукати. Охорона – це лише пуп’янки із всіх негараздів, які можуть нас чекати.

— Охороні не можна знати, що тобі хтось допоміг втекти, — рішучість і твердість дій повернулись до Блейзфорд. — Zvaigžņu migla*, — прошепотіла вона заклинання, малюючи в повітрі вказівним пальцем руну.

Магія висковзнула з рук Навіє, загорівшись мерехтливим свіченням у формі руни, яку вона намалювала, а потім повільно розтеклась на землю нагадуючи пролиту воду. Імла буквально почала парувати із землі, піднімаючись все вище і вище, заповнюючи кожну шпарину навколо. Легке мерехтіння було ледь помітним для людського ока, щільність збільшувалася кожної секунди.

— Що це за заклинання?

— Воно діятиме не надто ефективно, далеко втекти ми не зможемо, але мою присутність не помітять, як і твою блискавку.

— Тобто?

— Всі в королівстві бачитимуть просто туман над лісом не більше. Навіть якщо скинути з неба всі твої блискавиці, ніхто окрім охоронців які це відчують на собі, не побачить цього.

— Ти вдосконалила свої здібності за ці три роки.

— Сприйму це за комплімент, — її губи смикнулися в напівпосмішці.

Охоронці вийшли на галявину, де вже стояли Роувен і Навіє, тільки от дівчину їм було не видно. Мечі охоронців блищали у світлі місяця та мерехтливого туману, який обманював людський зір, вони були готові до бою.