Ольга Християнчук - Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук

Я знала, що ми не будемо завжди разом, але не думала, що саме так все обернеться.

- Про що? - гордо піднімаю підборіддя, руки в боки. Не побачить моєї слабкості. - Як ти звільнив мого батька? Вадиме, саме так тебе звати?

Його очі розширюються, на обличчі читається здивування. Думав, я нічого не знатиму до останнього. Я не хотіла вірити, але його реакція видає його.

- Все не так, як ти думаєш, - починає заперечувати.

- Звідки ти можеш знати, що в мене зараз коїться в голові? І краще тобі й не знати, - шиплю, бо злість з кожною секундою лише наростає.

Злюсь на себе, що повелась на нього. Я ж знала, що мені не потрібні стосунки.

- Ходімо в машину, поговоримо спокійно, - він ловить мене за лікоть, але я вириваюсь.

- Я не піду на твою територію, поговоримо тут, - відступаю на крок і схрещую руки. - Ти весь час брехав мені. Прикидався.

- Я змушений був. Я не міг сказати тобі всю правду. Та сьогодні я збирався тобі розказати.

- Коли? Після того, як звільнив мого батька? Що він тобі зробив? Ти ж знаєш, що роботу у нас не так легко знайти.

- Він крав не один рік і я не міг закривати на це очі, - промовляє похмуро, стискає незадоволено губи. Губи, які цілували мене, тепер серйозно налаштовані проти. - Навіть якщо він твій тато.

- Він не крав. Він не міг і я вірю йому, - підвищую голос, хочу, щоб мене почули. - У тебе немає доказів на нього.

- Є, на жаль, - киває і по очах бачу, що він каже правду. - Документи в машині. Ходімо.

Тимур, чи то вже Вадим, не чикає мене, відчиняє дверцята і сідає за кермо. Він дає мені змогу вирішити, чи договорити до кінця, чи образитись і піти, але тоді я не знатиму точно, чи є в нього докази.

Все ж таки вирішую все довести до кінця. Нічого не станеться, якщо я трішки посиджу поруч з ним. Ще декілька годин назад я мріяла бути з ним поруч, а тепер сама не знаю, що правильно в цій ситуації.

Сідаю на пасажирське сидіння і прохолода від кондиціонера обволікає тіло, приносить трохи полегшення. Тимур мовчки хилиться до мене і відкриває бардачок, дістає звідти якісь папери. Кидає їх мені на коліна.

Тремтячими руками перегортаю аркуші, в очах все пливе, тому мало що розумію в написаному.

- Там повсюди стоїть його підпис, - сухо говорить Тимур. Він не дивиться на мене, вдивляється кудись вперед, наче там є щось дуже важливе. - Я мусив щось зробити. І мені шкода, що крадієм виявився твій тато.

- Не називай його крадієм, - кричу і нарешті привертаю його увагу. Гострий погляд зупиняється на моєму обличчі. - Я не бачу тут ніяких доказів. Так, тато підписує папери, бо він за все відповідає. Потім він відчитується цими документами керівництву. Тобі, виявляється.

Ох, власник Агро холдингу. Згадую розмову у місті з Борисом. Тоді Тимур так легко сказав, що він власник компанії, а я як дурепа посміялась.

- Якраз у цих документах і вся суть, - хилиться до мене і я напружуюсь. Та Тимур лише схиляється над паперами, тицяє в них пальцем. - Ось, все записується, скільки машин привезло зерна, номери машин, кількість тон. А сьогоднішній водій, котрого ти бачила, - уважно дивиться на мене і я киваю. - Він ніде не записаний. Він лівий. Він просто вантажився зерном і віз продавати у інше місце. Ніяких витрат, чистий дохід.

Відкриваю рота, не знаю, які слова підібрати для заперечення. Сама ж казала, що водіїв наймає тато. Виходить і цього він найняв.

- А якщо цей водій сам по собі? І тато знати його не знає? - видаю версію, з надією заглядаю йому в очі.

- Але це не так, - кривиться. - Ми спіймали і комбайнера, котрий був у долі і постійно завантажував машину. Він підтвердив, що твій тато організатор.

- Я нічому з цього не вірю, - психую, кидаю папери у Тимура. - Я вірю своєму татові.

- Я тебе розумію, але крадіжки були занадто великими. Я не можу заплющити на це очі.

Прикриваю очі і глибоко дихаю. Намагаюсь заспокоїти швидке серцебиття. Він нічого не розуміє. Наша родина жила за рахунок цієї роботи. Лише коли тато влаштувався на цю посаду, ми відчули себе нарешті людьми. Ми були дружньою сім'єю, не розбитою вимушеними далекими заробітками, як багато інших. Тепер цьому кінець.

Тато злодій. Ніколи не повірю, навіть якщо ще сто доказів мені покажуть. І мені байдуже, що думає Тимур.

- Я так розумію, тебе влаштовує результат твого розслідування і змінювати ти думку не будеш, - роблю паузу, але він мовчить. - Тоді вибач, що витратив на мене стільки часу.

Збираюсь покинути машину, але він дуже сильно стискає мою руку.

- Настю, - видихає моє ім'я. - Все, що було між нами, все було по-справжньому.

- А хіба це має значення? - висмикую руку, дивлюсь на нього розлючено. - Ти залишив мою сім'ю без засобу існування. Бачити тебе не хочу.

Швидко вискакую з машини, щоб він знову не надумався мене зупинити.

Біжу додому, а в грудях стискає від нестерпного болю. Як я могла так сильно ним захопитись, що тепер здається, що помру від розуміння реальності.

Залітаю у кімнату, падаю на ліжко і довго плачу.

Потім приходить мама і я чую як вони з татом емоційно розмовляють. Для неї втрата роботи тата це катастрофа, бо через рік малі збираються поступати навчатись і вони збирали гроші. А тепер не зрозуміло, коли тато знайде щось нове.

Ввечері дзвонить мій телефон, але я не відповідаю. Не хочу з ним говорити, та й немає про що. Ми різні люди, з різних світів. Нехай повертається до столиці, у свій офіс. Впевнена, що вже за тиждень він не згадає як мене звати. А мені досить вже відпочивати, треба активно шукати роботу, бо можливо найближчим часом саме я буду годувальником нашої сім'ї.

Наступного дня наші сусіди залишають будинок Лариски.

А вже через місяць я спілкуюсь по телефону з представником відомого столичного журналу на рахунок досить гарної вакансії. Їм подобається моє резюме і я їм підходжу, і вони готові взяти мене на стажування.