Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця, Вікторія Хорошилова

— Знаємо. Перелазь на сусіднє сидіння.

Доїхали відносно швидко, але я встигла задрімати, і офіцер ніс мене на руках. Черговий лікар швидко підбіг, перевірив, але зрозумівши, що дитина просто сонна, посміхнувся. Показали, де мій дідусь. Мене передали йому на руки.

— Маленька моя, дядько менталіст, подивиться все, що сталося?

— Угу.

 Стала моститися в дідуся на руках.

— Не спи, потерпи трохи.

Після перегляду маг менталіст запитав:

— Голос того, хто говорив, тобі здався знайомим. Зараз ти можеш сказати, хто це був.

Сонно навіть не напружуючись сказала:

— Адміністратор зі школи. Він щодня пропонує приходити до школи на гуртки. Набрид уже.

— Впевнена?

— Угу.

Менталіст поклав руку мені на голову і занурив у сон.

— Нам просто неймовірно пощастило, що вона зрозуміла, як вибратися.

Менталіст сам переказав мої пригоди і трохи додавав своє захоплення моєю кмітливістю.

— Першому замовнику потрібні сформовані дівчата. Фотографію зможемо надрукувати. Дівчинка багатьох виконавців бачила, знайдемо їх. Повірити можу насилу, адміністратор зі школи пов'язаний із торгівлею і розбещенням дітей.

— Є тільки її слова, — сказав Дін, — потрібні докази. Але наводка, дуже актуальна.

На найближчому занятті дуже здивувалася, побачивши на планшеті адміністратора школи. Він мені знову пропонував прийти до школи на додаткові заняття та гуртки. Мотивуючи тим, що живе спілкування з дітьми мені не зашкодить. Я тільки очі закотила, чоловік усміхнувся і перестав рекламувати. З'єднав мене з учителем із математики. А після занять одразу пішла до дідуся, благо він був удома.

— Дідусю, я думала, його заарештують.

— Рано, він же один із виконавців, а потрібно всю банду взяти. Тож будь обережна.

— Мій самокат знайшли?

— Ні, ні його, ні шолома. Купимо тобі новий. Сонце моє, у тебе дивних снів більше не було?

— Ні.

Дідусь тепер мене одну вдома не залишав. На час уроку був удома, а потім брав із собою на роботу. Там я сиділа в кімнаті відпочинку і займалася письмом та іншими завданнями зі школи. Потім просто читала і дивилася, що мені самій хотілося. А після роботи дідусь вигулював мене. Вмовила його купити і собі самокат і ми каталися наввипередки.

Одного разу дідусевий колега привіз свого чотирирічного сина. Коли його побачила, не могла зрозуміти, скільки йому, поки мені не озвучили. Бо я все ще намагалася оцінювати мірками минулого світу. І маленький Джозеф був схожий на дитину до двох років. Візок із дитиною зупинився біля мене. Я сиділа біля дідусевого столу і дивилася відео на планшеті в навушниках.

— Привіт, — сказала малюкові. А потім підняла голову, подивилася не його батька.

— Приглянь за Джозефом, будь ласка!

Просто кивнула. Його батько швидко пішов, а дитина невідривно дивилася на іграшку в мене в руках. Голова зайця з пришитою до неї квадратною тканиною і на кінцях тканинні лапки. Дитина потягнула до іграшки руки і дивилася на неї такими очима, що складно було не віддати.

— Ох, Ліє, — почула батька малюка, — він її тепер тобі не віддасть. Ми просто днями загубили точно таку саму іграшку. І вона була його улюбленою.

— Ну нехай тоді буде в нього. Мені не шкода.

— Правда? — запитав дідусь, це він мені цього зайця вручив.

— Я переживу і без цієї іграшки, а йому вона, мабуть, дуже дорога.

Чоловіки залишили нас самих, а я, дивлячись на дитину, запитала:

— Навіщо тобі соска?

Дитина зрозуміла мене по своєму. Вона дістала з рота соску і простягнула мені. Взяла, потримала в руках і повернула малому. Джозеф спробував вибратися зі свого транспорту. Довелося допомогти йому, відстебнути і витягнути його. Він був такий маленький, ну прямо як однорічна дитина або трохи старший з мого світу. Дитина одразу вхопилася за мою руку однією рукою, а в іншій тримала свою знайдену іграшку.

— Я хочу їсти, а ти?

Малюк нічого не відповів, але із задоволенням пішов зі мною в кімнату відпочинку. Печиво він тріскав із великим задоволенням, соску при цьому сховавши в нагрудну кишеню. І найголовніше, їв, дуже акуратно. Помітила, що зубів у нього вже досить багато. Я зробила нам бутерброди з сиром, малюкові відрізала маленькі шматочки і він із задоволенням їх їв. Його батько забіг перевірити сина, і очманів від того, що дитина їсть сама, те, що їй дають. Сказав мені губами:

— Дякую, — і швидко вийшов.

Ще через деякий час, зайшовши в кімнату відпочинку, дідусь із батьком хлопчика виявили нас сплячими. Диванчик для нас тут був повноцінним спальним місцем. Тому ми зручно вляглися після їжі і заснули. Малюк Джозеф весь час тулився до мене.

— Яка краса. Давно не бачив, щоб Лія спала вдень. У вас же був нянь?

— Йому терміново знадобився вихідний, зуби лікує. Щось у нього сталося, температура піднялася, виявилося це невилікуваний зуб. Завтра вже буде няньчити. Може і твою Лію поняньчити за компанію.

— Подумаю. Мені не тільки нянька потрібна, але щоб зміг і захистити її.

— Він зможе. Хлопець хоч і підліток, але збирається вступати на бойового мага і багато тренується.

— А як тоді він Джозефа няньчить?

— Малий залипає на його тренування і обожнює спостерігати. До моменту, як у нього тренування закінчується, він втомлюється і його тільки й встигай швидко нагодувати і вкласти в колясці спати.

— У Лії школа вдень. Але ось енергії в неї стільки, що потім вона мене закатує.

— Бачив вас на самокатах, — кивнув колега дідуся.

Наступного дня, вранці, прийшов Алекс і Джозеф у візку. У Алекса тренування були вдень, після моєї школи, як він сказав:

— Дуже вдало все збіглося.

— Угу.

Вирішила користуватися, що в мені бачать дитину, і підійшла помацала його біцепс.

— Оу, твердий.

Хлопець розсміявся і потріпав мене по голові. Сьогодні адміністратор знову заливався солов'єм, пропонуючи додаткові заняття. Коли він відключився, я видихнула.