Микола Юрійович Рябчук - Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Для Петра Балея такими «панами», такою «провідною правлячою верствою» в сьогоднішній Україні є посткомуністична номенклатура, яка, власне, й далі «керує життям та адмініструє інституціями держави й національної продуктивности»:
Вона, поки що, робить це так, як уміє, як навчена тричвертьстоліттями метропольного керівництва з Москви. Переставитись їй з того, що вона знає і вміє робити, на те, чого вона не бачила й не знає і що психологічно чуже їй, це за однорічний період понад людські сили. Але вона знає, що мусить переставитись, бо хоче «самозберегти себе» в Українській Державі.
Відтак, стверджує П. Балей, обов'язком усіх патріотів є поборювання цієї «політичної аристократії», а співпрацею, - «реконсиляція інтелігентських кадрів радянської школи і націоналістичної у спільній праці над закріпленням молодої української державности».
Сама по собі ця пропозиція не нова - за часів Кравчука її досить активно обстоювала значна частина націонал-демократів (Юрій Бадзьо, Дмитро Павличко, Михайло Горинь), не згідних із надто рішучою, як їм здавалося, опозиційністю Вячеслава Чорновола. Проте, на відміну від патріотів-романтиків П. Балей виявляє більше прагматики й реалізму, відтак пропонує глибше й модерніше розуміння нації як політико-економічної спільноти рівноправних громадян однієї держави, скептично висловлюється щодо т.зв. «українізації» і несподівано толерантно оцінює пропозиції узаконити російську мову як офіційну. Водночас у полеміці з опонентами він припускається власних спрощень і помилок, характерних, зрештою, для деяких авторів в Україні. Саме ця суміш «грішного з праведним» заслуговує на нашу критичну увагу, а ще більше - доволі цікаві, хоч не завжди успішні намагання застосувати концепції Липинського до сучасної ситуації.
Вирішальна роль партноменклатури
Відповідно до цих концепцій, Петро Балей пише про «вирішальну ролю партійної номенклятури в Україні у проголошенні Української Незалежної Держави 24 серпня [1991 року]» й наполягає на переоцінці «значення українського комунізму під жахливим більшовицьким режимом Москви - його суто політичної ролі у відстоюванні своєї республіканської окремішности на протязі 74 років». Для нього не лише сьогоднішня Україна є юридичним та інституційним продовженням УССР, а й УССР є в певному сенсі продовженням УНР, оскільки перший совєтський уряд виступав не проти «проголошеної універсалом державности України, а тільки як "пролетарський" уряд УРРеспубліки проти "буржуазного" уряду УНРеспубліки»:
В правно-політичному розумінні це була переємність чистої води революційним порядком за усталеним ритуалом марксистської політичної філософії: від «буржуазної» Революції (березень-грудень 1917 р.) до «пролетарської» (соціалістичної) революції в Україні.
Серед українських публіцистів цю тезу чи не першим артикулював Володимир Кулик у статті «Повторення перейденого. Українська революція: 1917-1991» («Сучасність», 1992, ч. 2), - ствердивши зокрема, що УССР, усупереч об'єктивним намірам її творців, об'єктивно стала продоженням і вивершуванням» української національної революції 1917-20 років. Трактуючи «уесесерівську» владу суто маріонетковий, колоніальний режим, накинений більшовиками, і недобачаючи в ньому певних питомих, а відтак «протосамостійницьких» елементів, справді важко збагнути «як це окупаційна адміністрація раптом перетворилася на знаряддя державного будівництва».
Петро Балей написав про те саме півроком раніше - не без впливу (як і Кулик) праць Івана Лисяка-Рудницького, чи не найпроникливішого й найдалекогляднішого українського політолога:
Від року 1918-го український народ не переставав жити в структурі держави модерного типу. Він мав свою власну територію, виразно визначену міждержавними кордонами, мав свою столицю, свою праводавчу Раду та її викопні органи і своє повноправне представництво у міжнародній Організації Об'єднаних Націй.
Усі ці роки, безумовно, були роками терору, насильства і брутальної русифікації. Але ж, веде далі автор, відсутність української мови в державних відомствах не дає ще підстав політичним партіям діяспори представляти УРСР як чистої води колонію комуністичного центру Москви. Ні ірландцям після поголовного переходу на англійську мову, ні французам під політично поневоленим урядом ген. Петена і в голову не приходило відмовлятися від правного статусу державного народу, хоч і як той уряд у Віші був зненавиджений кожним французом-патріотом.
70-літнє перебування українців у складі такої квазідержави, за всіх своїх прикрощів і катастроф, мало, на думку автора, принаймні чотири позитивні наслідки. По-перше, відбулося возз'єднання всіх українських етнічних земель під однією (квазі)державною юрисдикцією; по-друге, сформувалися (квазі)державні структури та інституції, які в умовах ослаблення імперського центру стали важливим чинником мирної та цілком легітимної національної емансипації; по-третє, сформувалася місцева (квазі)державна еліта, здатна кожної миті зректися свого колабораціонізму и стати (цит. за Липинським) важливим, коли не вирішальним чинником державного усамостійнення; і, по-четверте, в місцевого багатоетнічного населення виробився певний (квазі)державний, республіканський» патріотизм, здатний лягти в основу пільної національної ідентичності громадян України.
Цей останній аспект заслуговує особливої уваги - почасти тому, що його дещо недооцінює більшість дослідників, головним же чином тому, що для дальших міркувань П. Балея про національну та мовну політику в Україні він є найсуттєвішим. На ідентичність підсовєтського українця, з'ясовує автор, вирішальний вплив мали два чинники: негативний (небезпека наразитися на закид у «буржуазному націоналізмі» й, відповідно, дедалі частіше зречення «націоналістичної» мови на користь «інтернаціональної») та позитивний (гордість за успіхи своєї республіки, «другої за питомою вагою в Союзі», - «все це не тільки зміняло фактори зовнішньої маніфестації традиційної етнічности, але й наповняло новим змістом ті емоційні почування, що складаються на патріотизм»):
При цьому той патріотизм був безпечніший у щоденному побуті. Він не був ексклюзивної натури супроти неавтохтонних елементів. Він був однаково сприємливий як для автохтонів, так і інородців - він виключав із суспільно-політичного життя в республіці поняття «національної меншини». Етнічно-культурний принцип національного патріотизму органічно [?!] переходив у принцип територіяльно-політичного, економічного. Творився в Україні тип суспільства, що його передбачав Липинський у своїй клясократії, де суспільне наверствування визначалося за економічною функцією…
Не входячи тут у полеміку з автором щодо «органічності» згаданого переходу (імплікації цієї авторської «обмовки» розглянемо далі), погодьмося тим часом, що політична передісторія сьогоднішньої України змальована
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.
