Микола Юрійович Рябчук - Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук

Від «літературної» України до реальної

Вихований в ідеологічній ізоляції ексклюзивного націоналізму, імпортований з Америки націоналіст-ідеаліст ніколи не чув про справжні соціяльно-політичні процеси, які формували підсовєтську людину на протязі три чверті століття, - пише автор. - Все, що за Збручем діялося, - ворожий Україні російський імперіялізм під комуністичним прикриттям, і з хвилиною відходу тих темних сил в історію всі ці нашарування безбожного комунізму й російської культури мали б сковзнути з народу, як сніг із стріхи під весняним сонцем. Йому до болю незрозуміле, коли він чує повсюдно російську мову - навіть в інтимних родинних стосунках. Він переконаний, що все те залишок від страху перед політичним терором пережитої системи й "духа ворожої культури", і все, що залишається свідомому українству зробити, це відродити історичну пам'ять в народі, продемонструвавши перед ним пластично його минулу славу, і все стане на своє…

Тим часом Петро Балей не має жодних ілюзій щодо «театральних параферналій за традиціями опереткової революції». Він знає, що «російська мова була імперською століттями і знання її грамотними верствами було загальним, в тій мові спілкувалися всі народи імперії із-за потреб життєвих необхідностей, а останньо із чисто політичних мотиві особистої безпеки». Він знає, що «"двомовність" - це історичний факт не від сьогодні і піти проти цього факту політичними засобами насилля, значить ті "впливи" Росії тільки більше скріпити». Він усвідомлює, зрештою, що сьогодні українська держава з її криптокомуністичним режимом «єдина форма держави, яку Україна могла поставити, й могла здобутися, бо ані націоналізм Західніх земель чи емігрантський, ні залишки старих соціялістів, що опинилися в 20-му році на Заході, ані великомученики гельсінського руху - всі вони окремо і разом не мали найменшої історичної шанси поставити українську державу під любим їм режимом». Але, на відміну від «щирих провінційних патріотів», поборників «літературної України» (під якою автор розуміє «ідеалістично вимріяну візію монолітної, соборної, політично самостійної держави»), П. Балей знає й багато іншого. Наприклад, що «проникнення російської мови навіть у сферу приватного, родинного спілкування не мало вирішального впливу на національну свідомість і прагнення політичного усамостійнення в суверенній державі, що й було надсподівано заманіфестоване в референдумі 1 грудня 1991 року». Або й те, що «психологічно між галицьким греко-католиком і слобожанською людиною, вихованою у третім поколінні в російськомовній культурі, немає різниці: як перший, так і другий вважають своїм те, в що вони вросли». Відтак автор формулює надзвичайно гостре й незручне для більшості «національно свідомих» земляків питання: чому в їхній уяві лише та людина може бути справжнім українцем, а ціла країна українською, коли та людина говоритиме по-українськи і визнаватиме націоналістичну ідеологію? Адже народи з окремим історичним розвитком, питоменно біологічними рисами і в різних геополітичних обставинах відрізняються один від одного багато глибшими прикметностями, ніж мова…

Посилаючись на приклад Ірландії, П. Балей тут же застерігається, що робить це «не для того, що хотів би бачити pосійську мову замість української в українській державі, а тільки для того, щоб показати, що мова не є найважливішим фактором існування української держави, і що в сьогоднішній тяжкій і критичній ситуації свідомий українець - якщо справді свідомий - не сміє на культурно-мовному тлі створювати внутрішньоідеологічний фронт і ставити державне правління перед необхідністю вибирати між етнічно-ідеалістичним Заходом [України] й історично-матеріялістичним Сходом…»:

Мене не менше, ніж Вас, болить "неукраїнський" стан речей в Україні. Різниця лиш у тому, що мій стратегічний підхід до цих проблем випливає з іншого "кінця", а тактика в наочній ситуації пропонує інші засоби протинаступу…»

Цей «стратегічний підхід» ґрунтується на підставовому постулаті Липинського:

«Держава скрізь і всюди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території…» Держава, таким чином, цс і є нація, а нація - це передусім держава. «Коли ми справді зараховуємо себе духово і по історичних традиціях до Заходу, то давайте будемо говорити за загальноприйнятою політологічною термінологією, яку визнає цілий культурний світ, а тут "бездержавної" нації немає».

Відтак автор закликає відмовитися від етнокультурного принципу побудови нації на користь політико-економічного, аби уникнути «холодної громадянської війни» перед лицем «зовнішнього ворога, однаково грізного й небезпечного як для українськомовного, так і для російськомовного [населення]». Не заводячи, знову ж таки, суперечки з автором про те, чи згаданий «ворог» справді «однаково» грізний та небезпечний для обох цих груп (масовий перехід україномовного населення у російськомовне свідчить, що небезпека та ніколи не була «однаковою»), погодьмося з автором у найголовнішому:

Боротьба етнічного принципу з політично-економічним буде самогубною політикою свідомого національно, але неграмотного політично українства в кризовому періоді ставання самостійної держави. Українська демократія, щоб відограти позитивну ролю в боротьбі українського народу за самостійність, мусить пам'ятати, що боротьба за українську мову з імперською денаціоналізуючою політикою - це щось зовсім інше від боротьби за ту ж саму мовну культуру з поважною частиною свого народу у своїй державі… Російськомовний патріот української держави не голосував за те, щоб його "українізували", бо він не переставав почувати себе українцем. (Див. вище дотепне порівняння зросійщених українців із покатоличеними. - М.Р.).