Ольга Фреймут - Про любов. Школа пані Фреймут

Він приступив до неї і, вхопивши за плечі, рвучко підвів на ноги.

— Ходімо, моя дівчинко. Інакше мені доведеться тебе понести.

Його тон був веселим, але вона чула в ньому неприховану жорстокість. Неймовірним зусиллям вона вирвалася і припала до стіни. Вона знесиліла. Не могла втекти, не могла вдіяти нічого, а він підходив усе ближче.

— Зараз, Алекс…

— Ні… ні.

Вона закричала і безсило виставила вперед руки, аби відгородитися від нього.

— Джеральде, зупинись! Я маю дещо тобі розповісти… Де в чому зізнатися.

І він зупинився.

— Зізнатися? — зацікавлено сказав він.

— Так, зізнатися, — відчайдушно правила вона, намагаючись утримати його увагу.

Зневажливий вираз з’явився на його обличчі. Магія миті пройшла.

— Припускаю, колишній коханець, — вишкірився він.

— Ні, — сказала Алекс, — дещо інше. Можна навіть назвати це… так, гадаю, саме так… назвати це злочином.

Вона одразу побачила, що втрапила в яблучко. Його увага була прикована до неї. Це повернуло їй силу духу. Вона знову відчула себе господинею ситуації.

— Тобі краще сісти, — тихо сказала вона.

Сама вона вже перетнула кімнату й сіла в старе крісло. Вона навіть нахилилася, аби підняти шиття. Але, прикриваючись спокоєм, вона гарячково міркувала й вигадувала. Адже історія, яку їй доведеться розповісти, повинна втримати його увагу, поки не прибуде допомога.

— Я розповідала тобі, — мовила вона, — що була друкаркою-стенографісткою протягом п’ятнадцяти років. Це не зовсім правда. Було дві перерви. Перша — коли я мала двадцять два роки. Я зустрілася з чоловіком, старшим чоловіком, добре забезпеченим. Він закохався в мене і посватався. Я погодилася, — тут вона зупинилася, — і вмовила його застрахувати своє життя на мою користь.

Вона побачила, як раптовий гострий інтерес з’явився на обличчі її чоловіка, і продовжила з іще більшою впевненістю.

— Під час війни я деякий час працювала в аптечному розподільнику при госпіталі. Там я мала доступ до всіляких рідкісних медикаментів та отрут. Так, отрут.

Вона замислено зупинилася. Він уважно прислухався, в цьому не було сумніву. Убивця неодмінно повинен цікавитися вбивствами. Вона зробила на це ставку і не прогадала. Вона зиркнула на годинник. За двадцять п’ять дев’ята.

— Є така отрута, дрібний білий порошок. Однієї дрібочки достатньо, аби померти. Можливо, тобі відомо щось про отрути?

Вона поставила це запитання не без тривоги. Якщо він щось знає, то доведеться бути дуже обережною.

— Ні, - сказав Джеральд. — Я дуже мало про них знаю.

Вона полегшено видихнула.

— Можливо, ти чув про хіосин? А той препарат діє точнісінько так само, але його неможливо розпізнати. Будь-який лікар підтвердить серцеву недостатність. Я вкрала була невелику кількість отрути і зберігала при собі.

Вона зупинилася, збираючись на силах.

— І що далі? - поцікавився Джеральд.

— Ні… Я боюся. Я не можу розповісти тобі. Іншим разом.

— Зараз, - нетерпляче сказав він. — Я хочу знати.

— Ми були одружені місяць. Я була доброю до свого старого чоловіка, доброзичливою і відданою. Він хвалив мене перед усіма сусідами. Кожен знав, якою хорошою дружиною я була. Щовечора я сама робила йому каву. Одного вечора, коли ми залишилися наодинці, я додала дрібку смертельного алкалоїду в його чашку…

Алекс зупинилася і старанно просилила нитку в голку. Вона, яка ніколи в житті не грала ні в театрі, ані в кіно, в цю мить була гідною суперницею найкращим акторкам світу. Вона і справді вжилася в роль холоднокровної отруйниці.

— Усе відбулося дуже спокійно. Я сиділа і дивилася на нього. Він почав задихатися і попросив повітря. Я відчинила вікно. Тоді він сказав, що не може підвестися з крісла. Незабаром він помер.

Вона зупинилася, посміхаючись. Була за чверть дев’ята. Безперечно, вони от-от прийдуть.

— Якою, — поспитав Джеральд, — була страхова сума?

— Приблизно дві тисячі фунтів. Я зробила ставки на біржі і все втратила. Тож повернулася на роботу в офіс. Але я ніколи не планувала залишатися там надовго. Тоді я зустріла іншого чоловіка. В офісі я працювала під своїм дівочим прізвищем. Він не знав, що я вже була заміжня раніше. Цей чоловік був молодший, доволі приємної зовнішності, та й забезпечений. Ми тихо одружилися в Сассексі. Він не хотів страхувати свого життя, але склав заповіт на мою користь. Йому, як і моєму першому чоловікові, також подобалося, коли я сама робила каву.

Алекс задумано посміхнулася і додала:

— Я заварюю дуже хорошу каву.

Тоді вона повела далі.

— У селі, де ми мешкали, ми мали кілька друзів. Їм усім було страшенно прикро, коли одного вечора мій чоловік несподівано помер від серцевого нападу. Мені страх як не сподобався лікар. Не думаю, що він запідозрив мене, але його, безперечно, здивувала раптова смерть мого чоловіка. Уже й не знаю чому, але я повернулася в офіс. Думаю, звичка. Мій другий чоловік залишив приблизно чотири тисячі фунтів. Я не грала на біржі цього разу. Я зробила інвестицію. Тоді, як ти знаєш…

Але її перервали. Джеральд Мартін, з обличчям, налитим кров’ю, майже задихаючись, вказував на неї тремтячим пальцем.

— Кава… О Боже, кава!

Вона пильно подивилася на нього.

— Тепер я розумію, чому вона була гірка. Ах ти ж, відьмо! Ти знову взялася за старе!

Руками він схопився за поручні крісла і був готовий кинутися на неї.

— Ти отруїла мене!

Алекс відступила далі до каміна. Спершу, перелякана, вона розтулила була рота, щоб заперечити, — і зупинилася. За якусь мить він накинеться на неї. Вона зібрала волю в кулак. Її очі витримали його погляд спокійно, переконливо.

— Так, — сказала вона. — Я отруїла тебе. Отрута вже працює. У цю мить ти не можеш встати з крісла… ти не можеш встати…

Якщо їй удасться затримати його на три, навіть на одну хвилину…

Ох! Що ж це? Кроки на дорозі. Скрип хвіртки. Кроки на стежці до дверей. Зовнішні двері розчиняються.

— Ти не можеш поворухнутися, — сказала вона ще раз.

А тоді вона прослизнула повз нього і вискочила з кімнати аби впасти, непритомніючи, на руки Дікові Віндіфорду.

— О Боже! Алекс! — закричав він.

Тоді він обернувся до чоловіка, який прибув із ним, — висока, міцна постать у поліцейській уніформі.

— Підіть погляньте, що відбувається в тій кімнаті.

Він обережно поклав Алекс на кушетку і схилився над нею.

— Моя