Джеймс Хедлі Чейз - Це не моя справа

невисока огрядна жінка. На вигляд їй було років сорок п’ять, обличчя обрезкле, щоки звисали. Солом’яного кольору волосся, добряче перепалене постійним висвітленням. Її вогкі очі були такі ж холодні, як шматочки мармуру на дні озера. Обличчя густо покрите пудрою і рум’янами, котрі, однак, не могли приховати гарячкового рум’янцю п’янички.

— Добрий вечір! — привітався я. — Міс Кеннітт?

Вона витріщилася на мене і злегка відригнула. Просякнутий алкогольними випарами подих ударив мені в ніс. Треба триматися від неї подалі, подумав я.

— Хто ви такий? — запитала вона. — Заходьте. Я не можу вас роздивитися в темряві.

Вона зробила крок назад — у яскраве світло вітальні. Я пройшов за нею. Кімната була ще та. Єдиним предметом умеблювання був шезлонг із очерету біля вікна. Він мав вигнуту спинку, і на ньому валялося стільки диванних подушок, що ними легко можна було би нафарширувати опудало слона. Половина кімнати була заставлена порожніми пляшками з-під віскі. Від одного погляду на них у мене пересохло в горлі. Ще там був розхитаний стіл і стілець з прямою спинкою; на підлозі лежала добряче потерта імітація турецького килима. Біля шезлонга виднівся кошик для сміття, на три чверті заповнений недопалками. Затхлий запах віскі, тютюну та дешевих парфумів був просто нестерпний. Біля незапаленого каміна розтягнувся на повен зріст чорний котяра. Це був найбільший кіт, якого я будь-коли бачив у своєму житті. Його довга шерсть була шовковистою, і він виглядав значно краще за Медж Кеннітт.

Я поклав капелюх на стіл, намагаючись дихати ротом, і надав своєму обличчю дружнього виразу.

Медж Кеннітт дивилася на мене напружено та уважно — так зазвичай дивляться на людей, котрих десь бачили, але ніяк не можуть згадати, де саме. Потім її очі звузилися, й дурнувата лукава посмішка скривила її товсті губи.

— Я знаю вас, — сповістила вона. — Примічала вас тут раніше: бачила, як ви приходили і йшли геть. Але востаннє ви були тут два роки тому. Ви ж друг тієї дівиці Скотт, чи не так?

— Атож, — озвавсь я. — І саме про неї я хотів із вами поговорити.

— Справді? — вона побрела до шезлонга і вмостилася там, наче слон, що зібрався повалятися в пилюці. — Цікаво, навіщо б то?

Її жирна обвисла рука полізла кудись за спинку шезлонга і витягла звідти пляшку шотландського віскі.

— У мене слабке серце, — пояснила вона, жадібно дивлячись на пляшку. — Це єдине, що тримає мене на плаву.

Вона обережно відкрутила металеву кришечку, дістала брудну склянку й до половини наповнила віскі. Потому підняла пляшку, розглянула її на світло і скривилася.

— Не можу вас пригостити, — сказала. — Я зараз на мілині. Крім того, не вірю, що молоді чоловіки можуть пити задля задоволення.

Вона знову відригнула, але цього разу я був далеко від неї.

— Це ганьба, що такі руїни, як я, мають так тяжко добувати подібне питво. Лікарі мають його прописувати в таких випадках, як мій.

Вона скоса глянула на мене.

— Не скажу, що воно аж так мені подобається. Ця бридота відразлива. Я заледве можу її пити. Але це — єдине, що мені допомагає; я вже все перепробувала.

Вона вилила добру половину собі в горлянку, заплющила очі й зітхнула. Як на того, хто ненавидить «цю бридоту», вона трималася просто чудово.

Я примостився на стільчику, гадаючи, чи вдасться мені коли-небудь звикнути до запаху в кімнаті, й витягнув сигарету.

— Закурите? — запитав я, хитнувши в її бік пачкою.

Вона заперечно мотнула головою.

— Палю лише власні, — відповіла, витягаючи звідкілясь з-під шезлонга пухку пачку «Вудбайнз», вибрала сигарету і вмить сховала пачку.

Ми запалили.

— Міс Кеннітт, — почав я, дивлячись на свою сигарету і вирішуючи, як багато їй слід сказати.— Нетта Скотт була моєю подругою. Її смерть стала для мене справжнім шоком. Чи не знаєте ви щось про це? Я намагаюсь з’ясувати, чому вона це зробила.

Товстуля зручніше вмостилась у кріслі, розправила свої обвислі груди і вкотре відригнула.

— Нетта була вашою коханкою, чи не так? — спитала вона, і крива посмішка мелькнула на її пурпуровому обличчі.

— Чи має це якесь значення? — запитав я.

— Для мене — має, — озвалася вона і знову ковтнула віскі. — Молоді люди, котрі кохаються, нагадують мені молоді роки.

Я не міг уявити її ні молодою, ні закоханою.

— Нетта не була в мене закохана, — відповів я, повагавшись трохи і не знаючи, як відвести її від дражливої теми.

— Вона була сексуальна мала сучка, — зронила Медж Кеннітт, дивлячись у стелю. — Навряд чи ви можете розповісти щось, чого я не знаю.

Я струсив попіл на килим, уже шкодуючи, що припхався до цієї відьми.

— Ну що ж, — сказав я, знизавши плечима. — Зрештою, яка тепер різниця? Вона мертва. Ніщо вже не може їй зашкодити.

— Я була недостатньо хороша для неї, — пробурмотіла жінка, осушивши склянку і знову потягнувшись по пляшку під шезлонгом. — Я знала, що вона погано скінчить. Гадаю, вона була вагітна...

— Бачу, вам відомо про цю справу не більше, ніж мені, — сказав я.

— Можливо, таки більше, — озвалася вона з хитрим виразом на обличчі. — Ви ж лише нещодавно приїхали, чи не так? І не знаєте, що відбувалося тут упродовж останніх двох років. А ми з містером Коулом багато чого знаємо.

— Так, бачу, він нічого не пропускає, — натякнув я, намагаючись щось витягти з неї.

Вона хитнула перепаленою головою і налила собі ще віскі.

— Він — огидний пацюк, — сказала, заплющуючи очі. — Вічно за всім підглядає й підслуховує. Тримаю парі — він знає, що ви зараз у мене.

Я кивнув.

— Атож. Він бачив, як я заходив до вас.

— Це не доведе його до добра. Колись я таки йому викладу все, що про нього думаю. І отримаю неабияке задоволення.

— Чи поліція вже питала вас про Нетту? — мимохідь запитав я.

Вона посміхнулася.

— Так, вони мене усіляке розпитували. Але я їм нічого не розповіла. Не маю наміру допомагати поліції. Я їх недолюблюю. Вони припхалися сюди, усе винюхуючи та видивляючись — і я бачила: вони думають, що я — стара п’яничка. Вони не повірили, що у мене хворе серце. Один із детективів — холодний, самовдоволений тип, зверхньо