Джеймс Хедлі Чейз - Це не моя справа

я зроблю все, що зможу, але не очікуйте від мене надто багато, добре?

Я поплескав її по руці.

— Зробіть те, що можете, а більшого я й не прошу.

Різко задзвонив телефон. Я підняв слухавку. Портьє сказав, що мене запитує інспектор Коррідан.

— Скажіть йому, що я за мить спущуся, — відповів я й повісив слухавку.

— Отакої! — вигукнула Крістал. — Тепер я бачу, що ви хочете мене спекатися. А я ж гадала, що ви покажете мені свою колекцію гравюр!

— Ви не перша дівчина, котру спіткало таке розчарування, — відповів я. — А тепер прослизніть тихенько геть, як слухняна мишка: внизу представник Скотленд-Ярду, а я не хочу, щоби він вас бачив.

— О Боже! — вигукнула вона, умить скочивши на ноги. — Я також не палаю бажанням його бачити!

Вона схопила свої дорогоцінні панчохи, накинула плащик і поквапилася до дверей. Там зупинилася, рвонула назад і, охопивши мою шию руками, поцілувала мене.

— Дякую ще раз за чудові панчохи! Обожнюю вас! Не будьте таким сором’язливим наступного разу.

Я пообіцяв зустрітися з нею за кілька днів і, підвівши дівчину до дверей, відчинив їх. Коррідан уже стояв на порозі, маючи намір постукати. Побачивши Крістал, він глянув на неї спантеличено й відступив убік.

Вона прослизнула повз нього і, не озираючись, поквапилася коридором.

— Привіт, — сказав я. — Гадав, портьє вам переказав, що я зараз спущуся.

Коррідан зайшов у номер, зачинивши за собою двері.

— Не хотів вас турбувати, — озвався він. — Сподіваюсь, я вам не завадив? — І, вищирившись, скоса глянув на мене. — Ваша подруга?

— Звісно ж ні, — відповів я. — Це донька коридорного. Саме мила ванну.

Він кивнув і помандрував кімнатою.

— Я бачив її в клубі «Блакить» у свій перший і єдиний візит туди. Чи я помиляюся?

— Часом ви надто спостережливі, — їдко зауважив я.

— О, я завжди помічаю блондинок, — озвався він із похмурою посмішкою. — Чи це означає, що ви були сьогодні в клубі?

— На щастя, я не повинен звітувати вам про свої дії, мотиви чи пересування, — відповів я, невинно дивлячись на нього. — Але якщо вже вам так цікаво, то не заперечуватиму — я там був. Більше того — прихопив із собою білявку. Я мав кілька пар нейлонових панчіх, а позаяк мені нікому тепер їх дарувати, то й вирішив віддати їх їй. У цій оборудці не було нічого аморального, хоча згодом з цього може щось і вийти. Ви задоволені відповіддю?

Але він, здається, мене не слухав.

— Я зазирнув до вас, бо мені здалося, що вас зацікавить висновок коронера[14] стосовно причин смерті Анни Скотт, — сказав він, зупиняючись перед незаштореним вікном.

— Здогадуюся, що це було, — озвавсь я. — Самогубство на ґрунті психічного розладу. Скажіть мені, ви з’ясували, чи була у Нетти сестра?

Він глянув на мене, і повіки його затремтіли.

— Ну й недовірливий же ви! — сказав він. — Звісно ж, я з’ясував, хто така Анна Скотт і чи була вона сестрою Нетти. Що б тоді був із мене за поліцейський? Ви можете прочитати це в моєму офіційному звіті.

— Гаразд, — відповів я, стенувши плечима. — Просто хотів пересвідчитися, наскільки сумлінно ви ставитесь до роботи. А що там із Неттою?

Він знизав плечима.

— Спочатку треба знайти тіло. Ми його активно шукаємо.

— Бачу, що преса поки що не пронюхала про цей випадок.

Коррідан кинув на мене роздратований погляд.

— Вони й не дізнаються про це, — сказав він похмуро, — позаяк шеф позначив цю справу грифом секретності. Чим менше публічності на цьому етапі розслідування, тим краще. Гадаю, вам ми можемо довіряти?

Я вишкірився.

— Звісно, я збережу вашу сумнівну таємницю. Ви більше нічого не хочете мені розповісти?

Він заперечно хитнув головою.

— Поки що ні. Але триматиму вас у курсі.

І він рушив до дверей.

— Не пропустите зі мною скляночку?

— Я спускаюся з вами, але не маю часу на випивку. У мене важлива справа.

— Але ж уже майже одинадцята! — сказав Коррідан, звівши брови. — Ходімо ж, не будьте таким відлюдьком.

— Вибачте, але справа нагальна, — мовив я, підходячи з ним до ліфта.

— До речі, — мимохідь спитав він, — ви свого часу були з Неттою коханцями, чи не так?

Я згадав пересторогу Литтлджонса і посміхнувся сам до себе.

— Ну, не зовсім так, — озвавсь я. — Просто юнацька закоханість.

Він кивнув, зайшов у ліфт, і ми мовчки спустилися у хол.

— Може, ще передумаєте? — запитав він уже внизу.

— Мені дуже шкода, — проказав я, потиснувши йому на прощання руку, — але я справді мушу йти. Бувайте! Випийте скляночку й за мене!

— Бувайте, Гармасе! — кивнув він і, вже заходячи в бар, озирнувся. — І ще одне. Ви ж будете триматися подалі від цієї справи, чи не так? Здається, я вже нагадував вам про це. Моїм людям не так-то легко підібрати ниточки, котрі вже до них смикали газетярі-ентузіасти. Це прийнятно у вашій країні, але не в нас. Пам’ятайте про це.

Ми обмінялися далеко не дружніми поглядами.

— А хіба бувають репортери-ентузіасти? — зронив я і поспішив на зустріч із Джуліусом Коулом.

Розділ IX

Я розрахувався з таксистом біля будинку місіс Крокетт і глянув на вікна. Світло виднілося на першому і другому поверхах. Горішній поверх був темний.

Я хотів більше дізнатися про Джуліуса Коула, та коли побачив освітлені вікна квартири на першому поверсі, то передумав і вирішив натомість відвідати Медж Кеннітт. Цікаво, чи поліція вже допитувала її? Якщо так, і вони нічого не дізналися, то я просто змарную час. Однак я завжди зможу піднятися нагору і, побалакати з Джуліусом Коулом, якщо Медж Кеннітт нічого мені сказати, заспокоїв я сам себе.

Піднявся сходами, відчинив парадні двері й зайшов у хол. Просто переді мною були двері Медж Кеннітт. Потягнувшись до них, я почув слабкий шум нагорі та швидко звів погляд — і саме вчасно, щоби помітити, як голова Коула зникла у дверях. Я посміхнувся. Той хлопець нічого не проминає. Я постукав у двері Медж Кеннітт і вичекав. Після тривалої паузи почулися важкі кроки, і двері розчахнулися. На порозі стояла